— Чому ти так гадаєш? — Його обличчя стало зморене й суво— ре.— Я француз. Подивись на Францію. Невже ти думаєш, що я... що ми не розплачуємось за нашу історію? — Він підійшов до вікна й подивився на досить похмуре передмістя, де була роз— ташована студія.— Якщо ти бажаєш помсти — то радій. Хочеш ти чи ні, а ми будемо покарані — запорукою цьому наша дурість.— Він знову обернувся до мене.— Але я прошу тебе не сплутувати мене з блаженними невігласами вашої країни, які навіть не здо— гадуються про існування такої речі, як історія, а тому гадають, що їм пощастить, як ти сказав, уникнути кари. А я тобі скажу, що ти теж прагнеш до того самого. Я, французький режисер, ніколи не був у твоїй країні, не зробив тобі нічого лихого, але тут, у цій кімнаті, ти говорив не зі мною. Ти говорив не з Жаном Люком Відалем, а з якимсь іншим білим, якого ти добре пам'ятаєш, але який не має нічого спільного зі мною.— Він помовчав і вернувся до столу.— О, в більшості випадків ти пе такий, я знаю. Але все це засіло у тобі, а коли ти хвилюєшся, воно виходить назовні.
Отже, ти граєш Чіко фальшиво, неправдиво, і я тобі цього не дозволяю. Коли ми зараз повернемось до тієї сцени, я про— шу тебе пам'ятати про нашу розмову. Ти приніс в цю кімнату своє минуле. Те саме робить і Чіко, коли приходить у танцюваль— ний зал. Француз, до якого він звертається з проханням дати йому роботу, не просто француз — він і батько, що зрікся сина і зрадив його, і всі інші французи, яких він ненавидить.— Відаль усміхнувся й налив мені ще коньяку.— Ох, якби не наша історія, нам з тобою було б легше дійти до істини.— Він подивився мені в обличчя, ледь усміхаючись.— І ти... адже ти ж не образився, що я вимагаю від тебе щирості? Правда? Ти гадаєш, що я не маю на це права.— Потім він сказав слова, що, як він добре знав, мали мене розлютити:— Хто ж ти такий, заради чого приїхав до Фран— ції і як виховуватимеш свого сина? Невже вчитимеш його ніколи й нікому не казати правди? — Він зайшов за письмовий стіл і поглянув звідти на мене, наче з-за барикади.
— Ви не маєте права так зі мною розмовляти!
— Ні, маю,— заперечив він.— Я мушу зробити фільм так, щоб мене не лаяли, і я тебе примушу грати як слід.— Він глянув на свій годинник.— Ходімо працювати.
Дивлячись тепер на цього старого, впертого, досвідченого фран— цуза, котрий сидить у моїй вітальні, я питаю себе: чи здогадується він, що я, граючи роль Чіко, думав про долю Поля і переживав
жахливі кошмари? Інакше кажучи, я знов переживав катастрофи, які ледве не занапастили мене; та коли я про це думав, мені ста— вало ясно, що я не хотів би, щоб мій син ставився до мене так, як я ставився до свого батька. Він помер, коли мені було всього оди— надцять років, але я вже бачив, якого приниження він зазнавав, і мені було його жаль. Одначе хіба в мою жалість не проникала мимоволі зневага? Бо хіба я усвідомлював, чого він зазнав? Я розу— мів тільки те, що я його син. Хоч би як він мене любив, хоч би чого він зазнав, мене, його сина, зневажали. Навіть якби батько був живий, він не зміг би захистити мене. Єдине, що він міг би зробити, це підготувати мене до приниження; але й цього він не зробив. Бо хіба можна підготувати когось до того, що йому плюва— тимуть в обличчя, підготувати до безнастанних вигадок дріб'язко— вих людців-боягузів, які найдужче в світі бояться вияву людської гідності, а найбільшу втіху мають, коли принижують і мучать інших?
Однак для Поля, клявся я, такий день не настане. Я кину все своє життя і працю між Полем та страхіттям світу. Світ не може так зневажати Поля, як він зневажав мого батька й мене.
Пластинка Магалії скінчилась. Відаль устає й перекидає її.
— Ну? — Він ніжно дивиться на мене.— Прошу, розкажіть про свої кошмари.
— Ох, я часто думаю про те літо, яке я провів у Алабамі, коли померла моя мати.— Я замовк.— Знаєте, коли ми нарешті знімали на плівку оту сцену в барі, я думав про Нью-Йорк. Мені було страшно в Алабамі, але в Нью-Йорку я ледве не збожеволів. Я був упевнений, що ніколи не вернуся сюди — до Гаррієти. І знав, що як не вернусь — мені кінець.— Тепер Магалія співа "Коли ангели простують раєм". — Я влаштувався ліфтером у великому універ— сальному магазині. Ту роботу, як велику ласку, мені дістав один з батькових білих друзів. Адже ми на Півдні дуже довго залежали від ласки білих друзів.— Я дістав хустинку й витер обличчя.— Але я не сподобався тому чоловікові. Мабуть, я був йому не надто вдячний, не такий вдячний, як був мій батько. І я не міг знову звикнути до міста, в якому довго не жив, яке ненавидів. Жахливе місто, воно наче навмисно розляглося навколо в'язниці. А в суді того міста є спеціальна кімната, де б'ють. Ось ти йдеш вулицею уночі — найчастіше це буває вночі, але трапляється також і вдень.
І до тебе під'їздить ззаду поліцейська машина, й полісмен каже:
"Гей, хлопче! А йди-но сюди!" Ти підходиш. Він каже: "Хлопче, по-моєму, ти п'яний". І, розумієш, якщо ти заперечиш: "Ні, ні, сер",— він відлупцює тебе за те, що ти назвав його брехуном.
А коли ти скажеш щось інше, він просто забере тебе й поб'в заради розваги. Хіба що тобі вдасться його розсмішити. Вся штука в тому, щоб дати їм можливість розважитися, не лупцю— ючи тебе.
На вулицях Парижа спалахують ліхтарі, й зелене листя від— разу стає наче срібне.
— Або треба підтримувати їх у їхніх вигадках. Вони зроблять що завгодно, аби тільки довести, що ти не кращий за собаку, і змусять тебе відчути себе собакою. Вони зненавиділи мене за те, що я жив на Півночі й був у Європі. Мені весь час повторювали:
"Слід сподіватися, хлопче, ти не привіз звідти ніяких закордон— них ідей". І я відповідав: "Ні, сер", або: "Ні, мадам". Але я ніколи не казав це так, як треба. А вони ж пам'ятали, що ще недавно я казав це так, як треба. А тепер вони відчували, що я зневажаю їх, і я, мабуть, і справді хотів їм показати, що зневажаю їх. Та я зневажав їх не дужче, ніж інші, тільки інші ніколи цього не показували. Вони вміли догодити білим людям, адже це ж так просто: дати їм відчути, ніби вони послані богом ощасливити землю. І тоді вони відразу гордо ступають з дурною посмішкою на обличчі, а кольорові люблять спостерігати за ними, в душі ненавидячи їх. "Погляньте на нього,— скаже хто-небудь,— всю його білість виперло назовні". А коли ми їх не зневажали, ми їх жаліли. Ось що означає дружити з білим в Америці. Ти щиро жалієш бідолашного —байстрюка, який переконаний, що все в світі прекрасно, а ти знаєш, що це не так, і уявляєш собі, як йому буде важко звикнути до дійсності, якщо він узагалі коли-небудь до неї звикне.