"Радуймось! — сказав Микита.-
Цар наш — славою покрита
Будь його держава вся! —
Дарував мені провини,
І від нинішньої днини
В ласці царській тішусь я.
Вороги ж мої запеклі
Десь там нині ледве теплі:
Царський гнів їх б'є всіх трьох:
Кіт, Неситий і Бурмило
Мусили стулити рило,
Ще й попали в темний льох.
А отсей фальшивий паяц,
Що свідчив на мене, Заяць,
Відданий мені у власть:
Чи живим його лишити,
Чи відразу задушити,
Скоро викупу не дасть!"
Як почув се Яць сарако,
Стало так йому ніяко,
Мовби хорт за ним туй-туй.
"Базю! — крикнув.— Чесний отче,
Лис мене тут з'їсти хоче!
Базю, Базю, ох, рятуй!"
"Зараз тихо будь, драбуго!" —
Крикнув Лис і вхопив туго
Зайця й горло перегриз.
"Ось тобі від мене штука!
І всім злюкам то наука,
Щоб Микити стереглись!"
А відтак, поссавши крови,
Лис Микита втішно мовив:
"Та й смачний же, бестіон.
Діти, нині на вечерю
Маєм з Заяця печеню!
Славний буде потім сон!
А тепер послухай, люба,
Як мені грозила згуба
І як вибрехався я!"
І, розсівшися вигідно,
Розповів усе довідно
З початку аж до кінця.
А Лисиця й Лисенята
Посідали коло тата —
То сміються, то тремтять.
"Голово моя ти мила! —
Так Лисиця говорила.-
Ну, та й знав ти, як їх взять!
Лиш одно тото негарно,
Що ти нас покинеш марно
І на прошу йдеш кудись".
"Жінко,— скрикнув Лис поспішно,-
Ти гадаєш, що я дійсно
Зараз дурень став якийсь?
Там, де смерть перед очима,
То плелось, що тільки слина
Приносила на язик.
Чи я паломник, абощо?
Що там Лев мені і проща?
Я тепер сміюся з них!
Най їсть сіль, в кого оскома!
Я ж лишусь з тобою дома,
А про прощу ні ду-ду!"
Втім почувся крик знадвору:
"Яцю, де ти? Кільку пору
Я вже тут на тебе жду!"
Вибіг Лис. "Базильку, друже,
Ти не гнівайся так дуже!
Нічим нам тебе занять.
Яць там з жінкою моєю,
І з маленькою сім'єю
Преприязно гомонять".
"Кажеш: гомонять приязно?
Але ж бо я чув виразно
Яців крик: "Рятуй!" — ряс Цап.
"Правда,— Лис рік,— як Лисиця
Вчула, що нам тре проститься,
Вмліла і на землю хляп!
Тут-то Яць — здоров най буде! —
Жбухнув їй води на груди
Та й почав рятунку звать:
"Ой-ой-ой, рятуй, Базильку,
Моя тітка вмре за хвильку!"
Та тепер вже благодать".
"Ну, то дякувати богу!
Я гадав, що Яця мого
Там зо шкіри хто дере".-
"Базю, чи ж тобі не стидно?
Яць прийде, лиш що не видно,
Ще й дарунків набере.
Базю, бородатий ребе,
В мене просьба є до тебе!
Бачиш, цар мені казав,
Щоб, заким ще рушу з дому,
Про одну річ, нам відому,
Лист йому я написав.
Отже, поки Яць там бавивсь
З жінкою й дітьми, я справивсь:
Два грубезнії листи
Написав. Тебе, мій друже,
Я просити хочу дуже
До царя їх занести".
"Добре,— Цап сказав,— гляди лиш,
Щоб де в мене не згубились,
Не зламалась би печать!" —
"Правда є! Зажди хвилину,
Я в медвежую торбину
Зав'яжу їх, можеш брать!"
І побіг до хати живо,
А в душі смієсь злостиво:
"Будеш мав лист! Жди лише!"
Зайця голову кроваву
В торбу щасть, шнурками жваво
Позав'язував, несе.
"Ось, Базуню мій любезний,
Тут в тій торбі лист грубезний
І два меншії лежать.
Ти неси їх осторожно,
А розв'язувать не можно,
Бо зламається печать.
А про Зайця не журися!
Він там так заговорився,
Що казав перепросить!
Йди наперед шмат дороги,
А вже Заяць бистроногий
Дожене тебе за мить.
І ще знаєш що, мій друже?
Лев, наш батько, любить дуже
Дотеп, гарний, гладкий стиль.
Сі листи — я не хвалюся —
До смаку йому прийдуться,
В них майстерства мого шпиль!
Вже ж я, де лиш міг, небоже,
І про тебе слово гоже
Вкинути не занедбав.
І я певний, що цар-тато
Ласки й честі ще багато
Більше дасть тобі, чим дав.
Тільки будь ти все притомний,
Не чинися надто скромний!
Смілість виграє в війні.
Мов цареві: "На листи ті,
Я дораджував Микиті,
Їх завдячив він мені".
Як почув се Цап Базилий,
Задрижали в нім всі жили,
Аж підскочив з радощів!
Ну Микиту цілувати!..
"От тепер я буду знати,
Хто мені добра хотів!
Друже, брате! Я мов в раю!
О, твій дотеп добре знаю!
Лев задре з утіхи хвіст!
Не минуть мене гонори,
А і край весь заговорить:
"Бачте, Цап який стиліст".
Тут я виступлю вже сміло,
Бо, як справді малось діло,
Се ніхто не буде знать.
Ну, прощай же! Дасть бог, може,
Я й тобі віддячусь тоже,
То не будеш жалувать!"
"Прощавай!" — сказав Микита.
А як Цап пішов, то скрита
Вилилась словами злість:
"Отсей дурень квадратовий
Є секретар гоноровий!
Ух, аж б'є на мене млість!
Що за ряд! Яка держава!
Дурням в ній гонори й слава,
Бідний, слабший хижих лап
Не уйде! А членом суду,
Що мене судив на згубу,
Чи ж не був сей глупий Цап?
Але я помстивсь на тобі!
Будеш жив чи ляжеш в гробі,-
Вже не змиється сей хляп,
Що прилип на твоїй пиці;
Стане притчею в язиці
Слово те: дурний, як Цап!"
За той час Базьо поспішно
В царський двір прибіг і втішно
Перед троном гордо став:
"Лис Микита із дороги
Клониться цареві в ноги
І отсей пакет прислав.
Три листи є в нім грубезні;
Стиль, язик, думки — чудесні!
Се й не диво. Адже ж я
Не одну йому дав раду
Щодо стилю, щодо складу,-
То й заслуга тут моя!"
Цар до рук пакет приймає,
Шнур за шнуром відпинає,
Глип у торбу — аж з'умівсь.
"Що се! Лист якийсь ухатий!
Базю, Цапе ти проклятий,
Ти кровавий лист приніс!"
Зайця голову нещасну
Вгору виняв, рикнув страшно,
Що аж Цап на землю впав:
"Так-то Лис сміється з мене!
На таке письмо мерзенне
Цап йому ще раду дав!