Ще старий не вспiв гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою — лусь батька по плечу! Дрозд тiльки фуркнув, а по хвилi сiв на друге плече чоловiкове. Знов розмахнувся хлопець i ще дужче влучив батька по плечу.
— Ой сину, що се ти робиш?— крикнув батько.
— Цитьте тату! Якась пташка все сiдає на вашi плечi, я її мушу зловити.
— То лови, а не бий!— з болю кричить батько.
Полiтав, полiтав Дрозд та й сiв старому на голову та й дзьобає його солом'яну крисаню*(* К р ис а н я — капелюх.), немов тут йому й мiсце. Махнув хлопець долонею, щоб його спiймати,— фуркнув Дрозд. Сiв удруге, знов хлопець на нього намiрився рукою — знов надармо.
"Чекай же ти, бiсова птице! Вже я тебе почастую!"— подумав хлопець. I коли Дрозд утрете сiв на батькову голову, вiн, не тямлячи гаразд, що робить, як не замахнеться палицею, як не трiсне старого по головi, аж тому свiт замакiтрився. Дрозд фуркнув i полетiв собi геть. А Лис, сидячи в житi, дивився на се все i аж за живiт держався зо смiху над Дроздовими штуками.
Бачить Дрозд, що Лис такий радий, i вiдiтхнув свобiдно.
"Ну,— думає собi,— тепер, чень* (* Ч е н ь — мабуть.), дасть менi спокiй, не буде моїм дiтям грозити".
Та ледве вiн знов узявся будувати своє гнiздо, аж зирк. Лис уже знов пiд деревом.
— Дрозде, Дрозде,— мовить Лис,— вивiв ти мене з ями?
— Вивiв.
— Нагодував ти мене?
— Нагодував.
— Напоїв ти мене?
— Напоїв.
— Розсмiшив ти мене?
— Розсмiшив.
— Ну, а тепер ще мене постраши, бо коли нi, то я твоїх дiтей поїм.
Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далi й каже:
— Що ж маю робити? Ходи зо мною, я тебе настрашу.
Веде Дрозд Лиса попiд лiс дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сидiли в колибi* (* К о л и б а — хатинка пастухiв.), а пси бiгали довкола череди, пильнували овець. Став Лис здалека, на краю лiсу, та, побачивши псiв, не хоче йти далi.
— Що, Лисику, страшно?— питає Дрозд.
— Нi, не страшно,— каже Лис,— а тiльки я втомився, не хочу йти далi.
— Як же ж я тебе настрашу, коли ти не хочеш далi йти?— питає Дрозд.
— Страши як знаєш,— мовить Лис,— але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дiтей з кiстками схрупаю.
— Добре,— каже Дрозд,— лягай же ти собi ось тут у жито i гляди, що я буду робити. А коли тобi почне бути страшно, то крикни менi, щоб я перестав.
Полетiв Дрозд, сiв собi на землi перед псами та й порпає землю лапками. Кинулися пси до нього, вiн пiдлетiв, та зараз же сiв знов недалеко того мiсця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис глядить, що з того буде, а того й не бачить, що пси пiдходять усе ближче та ближче. Далi Дрозд зривається з землi i, одним крилом треплючися, мов скалiчений, починає летiти просто до Лиса. Пси за ним. Бачить Лис, що бiда, як не схопиться з мiсця, як не крикне до Дрозда:
— Ну, що ж ти, дурню! Та бо ти направду псiв на мене ведеш!
Тут його пси побачили. Як не кинуться за ним! Ледве Лис здужав пробiгти кiльканадцять крокiв, уже пси здогонили його i роздерли. Таке-то, бачите: хто хитрощами та пiдступом воював, той вiд пiдступу й погиб.