Володя, худорлявий рудуватий хлопчик років десятьох, лежав на березі річки і читав казки Андерсена. Час від часу він зводив очі й замріяно дивився в далечінь.
Сонце поволі опускалося за обрій, і довгі косі тіні лягали на землю. В лункій надвечірній тиші таємниче шелестіли комиші, і про щось незрозуміле тоненькими голосками дзвеніли у траві коники.
Низько над землею проносилися гострокрилі ластівки. Здавалося, вони щойно вилетіли з прочитаної хлопчиком казки. І заливисто тьохкав невидимий у вітах старої верби соловейко — казковий соловейко китайського імператора. І здавалося, що от-от розсунуться комиші, й на великому темно-зеленому листку водяної лілії випливе — Дюймовочка.
Володя, мов зачарований, поглядав навколо, і вже уявлялося йому, що й справді він потрапив у якусь чудесну казку і зараз обов'язково станеться щось надзвичайне і чарівне.
І враз… почувся тихий сплеск, шелест, і з комишів з'явилася тоненька дівчинка в коротенькому білому платтячку. На голові в неї був вінок із білих водяних лілій. Великі блакитні очі здивовано і підозріло поглядали на хлопця.
Це було так несподівано, і такою казковою, несправжньою здалася Володі ця синьоока дівчинка, що він злякано закліпав очима і перестав дихати.
"Дюймовочка!.."
Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Потім дівчинка знизала плечима, щось пхикнула собі під ніс і зникла так само раптово, як і з'явилася. Лише густі комиші, лукаво похитуючи своїми коричневими голівками, зашелестіли про те, що вона тільки-но була тут.
Володя довго не міг отямитися від здивування. Стрибали і плуталися думки, часто-часто стукало серце. "Що то за дівчинка? І як вона потрапила в комиші? І вінок із білих лілій!.. Як дивно! Ніби в справжній казці!.."
Всього лише три дні тому Володя приїхав сюди, в це невеличке районне містечко, в гості до дідуся. Будиночок дідуся стояв на околиці біля самої річки. Навкруги тихо і безлюдно. До найближчої хати — щонайменше півкілометра. І Володя дуже нудьгував. За три дні він не побачив жодного хлопця, з яким можна було б познайомитись.
Добре, що у дідуся хоч книжок багато. Повна шафа. І книжки якраз такі, що особливо подобаються Володі — про мандри та пригоди, казки. Володю навіть трохи дивує, що дідусь любить такі "дитячі" книжки. Та втім, нічого дивного тут нема. Володин дідусь усе своє життя провів у мандрах. Всю Україну пішки пройшов, на Далекому Сході побував, на півночі, в Середній Азії — де він тільки не був! А скільки пригод із ним трапилося! Почне розповідати — до ранку б слухав. Неспокійна людина — Володин дідусь. І великий мрійник. Ще не так давно мріяв на Північний полюс податися. Та старий вже — сили не ті. Зараз він працює завідувачем районної дитячої бібліотеки. Таку посаду навмисно обрав собі — щоб все-таки біля різних мандрів і пригод ближче бути (хоч у книжках вони). Володя дуже любить свого дідуся, прямо-таки закоханий у нього. От за кілька днів дідусь у відпустку йде, тоді Володя, звісно, не нудьгуватиме. А зараз…
Знову тихо шумлять комиші, й соловейко тьохкає на старій вербі, як і вчора. Володя лежить на березі, на тому самому місці. Перед ним книжка. Але він не читає. Він не може читати. Серце його чомусь тривожно б'ється. Раз у раз хлопець поглядає на комиші. І здається йому, що от-от вони знову розсунуться і вийде вчорашня синьоока дівчинка в білому вінку з водяних лілій. Володя напружено чекає, і на кожен звук здригається і витягує шию, придивляючись. Але час іде, а комиші стоять мовчазні й нерухомі.
Вчорашня дівчинка! Що то за дівчинка? Хто вона? З нею, напевне, цікаво. Вона, мабуть, весела і любить пригоди. І смілива. От не побоялась же увечері сама в комишах блукати.
Володі дуже хочеться познайомитися з нею. Здається, ніколи й ні з ким іще так не кортіло йому познайомитись. І хочеться, дуже хочеться, щоб знайомство це відбулося якось незвичайно і дуже цікаво.
Володя підпирає голову руками і заплющує очі. Ну, наприклад: буря на морі, гине корабель. Володя рятує дівчинку і… і вони знайомляться.
Або — пожежа. Горить будинок, у якому вона мешкає. Ніхто не наважується підійти до нього. А Володя сміливо кидається в полум'я і виносить її…
Або — темний ліс. На дівчинку напали бандити і хочуть убити її. Але Володя…
Ех! Мрії-мрії! А насправді. Звідки тут візьметься море і корабель? І пожежі бувають так рідко!.. А бандити. Володя ніколи не бачив справжніх живих бандитів.
Важко сподіватися на якийсь цікавий випадок у цьому марудному районному містечку!
Володя рішуче підхопився із землі. Все одно, все одно він її знайде! Ну, не пропадать же з нудьги отак, самому. Живе вона, очевидячки, десь поблизу. Мабуть, в одному з тих будиночків, що отам під горою. Вчора вона побігла саме у той бік.
За кілька хвилин Володя вже йшов вузенькою вуличкою, зазираючи в щілини парканів. Що він робитиме, як побачить дівчинку, він не знав, та й не думав про це. Спочатку треба знайти, а там — видно буде.
Володя проходив повз відчинену хвіртку одного з дворів і раптом зупинився як укопаний. По доріжці, посипаній жовтим піском, ішла тоненька синьоока дівчинка в білому платті.
Володя так розгубився, що навіть присів. І миттю кинувся до паркана, де росли кущі бузку. Сам не знаючи чому, він раптом злякався. Злякався, що вона його побачить — що робить тоді?.. Але дівчинка не помітила його. Вона підійшла до хвіртки, зачинила її і попрямувала в сад.
Володя припав щокою до паркана і, затамувавши подих, почав крізь щілину стежити за дівчинкою.
— Лілю! Лілю!.. Йди-но молоко пити! — покликав хтось із дому. І дівчинка швидко побігла на веранду.
"Ліля. Ліля… лілія… ім'я яке в неї… цікаве… і годяще." — подумав Володя, зразу пригадавши вінок із білих лілій, у якому вчора побачив дівчинку. І йому стало приємно, що в неї таке ім'я.
З веранди по східцях повільно, боком зійшла сухенька згорблена бабуся, тримаючи в руках пузатенький мідний самоварчик.
Володя глянув на неї, і чомусь боляче-боляче стислося його серце. Чому?.. І враз зрозумів. Ну звичайно ж. Старенька ця дуже схожа на його, Володину, бабусю — така ж повільна м'яка хода, таке ж сиве волосся, укладене ззаду вузлом, сухі зморшкуваті руки і такі ж ласкаві, добрі-добрі очі. Бабуся. Рівно три роки тому, якраз у той час, коли Володя гостював тут, вона померла. Несподівано і якось тихо, непомітно — просто вранці не піднялася.