Лілея долини

Сторінка 73 з 80

Оноре де Бальзак

ЛИСТ ПАНІ ДЕ МОРСОФ

ВІКОНТОВІ ФЕЛІКСОВІ ДЕ ВАНДЕНЕСУ

"Феліксе, мій друже палко коханий, тепер я мушу відкрити вам своє серце не тільки, щоб показати, як сильно я вас кохаю, але головне, на те, щоб ви знали, які глибокі й незцілимі заподіяні вами рани, і збагнули, які великі повинності покладають вони на вас. Тепер, коли я падаю, втомлена тернистим шляхом, знесилена ударами, одержаними в боротьбі, жінка, на щастя, вже вмерла в мені, лишилася тільки мати. Ви побачите, любий, чому ви стали головною причиною моїх страждань. Якщо раніше я радо приймала ваші удари, то сьогодні я умираю від останньої заподіяної вами рани; але є незбагненна втіха у свідомості, що умираєш від руки коханого. Незабаром муки знесилять мене, і я користуюся останнім світлом мого ще не потьмареного розуму, щоб знову благати вас: заступіть біля дітей те серце, якого ви їх позбавили. Якби я менше вас кохала, я владно поклала б на вас цей обов'язок; але я волію, щоб ви самі взяли його на себе з почуття святого каяття і вважали його за продовження вашого кохання; адже до нашого кохання повсякчас домішувалися думки, сповнені каяття й страху перед спокутою. А я знаю, що ми все ще кохаємо одне одного. Ваша провина не мала б таких згубних наслідків, якби я не відвела вам такого великого місця у моєму серці. Хіба я не казала вам, що я ревнива? Така ревнива, що можу померти від ревнощів? І от я умираю. Але не журіться, ви людських законів не переступили. Церква устами одного з найвірніших своїх служників сказала мені, що Бог милостивий до тих, хто зрікся чуттєвих бажань з Його направи. Коханий, узнайте ж усе, я не потаю від вас ні єдиної думки. Те, що я в останню хвилину повідаю Господу, повинні знати і ви, адже ви володар мого серця, як Він володар небес. До свята на честь герцога Ангулемського, єдиного свята, де я була присутня, я зоставалася, попри роки подружнього життя, в тому невіданні, яке надає жіночій душі ангельської краси. Я була матір'ю — нехай, але я не спізнала дозволенних радощів кохання. Як могло те статися? Не знаю, не знаю також, яка невідома сила раптово все перевернула в мені. Ви не забули ваших поцілунків? Вони вдерлися в моє життя, лишивши глибокий слід у моїй душі; жар вашої крові запалив мою кров, ваша молодість пробудила мою молодість, ваші бажання проникли до мого серця. Я гордо підвелася, але в мені спалахнуло почуття, якому немає назви жодною мовою, бо діти не знають слів, щоб передати народження світла в їхніх очах і подих життя у них на устах. Так, це була луна, що відбила звук, промінь світла, що прорізав пітьму, поштовх, що дав рух усесвіту,— відчуття таке ж миттєве, як усі ці явища, але в сто крат прекрасніше, бо то було пробудження душі! Я зненацька збагнула, що в житті існує незнана мені таємниця, якась сила, ще прекрасніша, ніж думка, в якій зливаються всі думки, всі сили, цілий світ у єдиному почутті двох істот. Я відчувала себе матір'ю лише наполовину. Ця блискавка упала в моє серце і підпалила жагу, яка дрімала в ньому невідомо для мене; я раптом збагнула, що хотіла сказати моя тітка, котра вигукнула, цілуючи мене в чоло: "Бідолашна Анрієтта!" Коли я вернулася до Клошгурда, весна, перше листячко, аромати квітів, білі хмарки, Ендр, погідне небо — все говорило зі мною досі не знайомою мені мовою і вливало в душу частку того життя, що ви вдмухнули в мої почуття. Може, ви забули ті страшні поцілунки, але я ніколи не могла прогнати їх з пам'яті; від них я умираю. Атож, щоразу, коли я зустрічала вас потім, я знов відчувала їхнє полум'я; трепет охоплював мене від одного погляду на вас, від одного передчуття, що я скоро вас побачу. Ні час, ні моя воля не могли перемогти цих владних поривів. Я несамохіть питала себе: "Які ж любовні розкоші?" Наші зустрічні погляди, ваші поштиві поцілунки, що горіли в мене на руках, ніжні інтонації вашого голосу, доторк до вашої руки, на яку я опиралася,— словом, кожний дріб'язок так хвилював мене, так збурював мої почуття, що очі мої туманіли, і в вухах шуміло. Ох, якби в таку хвилину, коли я старалася бути особливо холодною, ви обняли мене, я вмерла б від щастя! Іноді я прагнула, щоб ви мене взяли ґвалтом, але одразу гнала молитвою ці лихі думки. Коли діти вимовляли "Фелікс", кров гарячим потоком бухала мені до голови; я наставляла сильця моїй безталанній Мадлені, щоб змушувати її повторювати ваше ймення, так я любила це солодке відчуття. Що мені ще сказати? Навіть ваше письмо таїло в собі такий чар, що я розглядала ваші листи, як милуються портретом. Коли з першого ж дня ви здобули наді мною якусь фатальну владу, ви розумієте, мій друже, що вона стала безмежною, коли я навчилася читати у вашій душі. Який захват поймав мене, коли я відкрила, що ви чистий душею, правдивий і щирий, маєте безліч високих прикмет, здатний на великі справи і вже пройшли через багато випроб! Мужчина і дитина, боязкий і мужній! Яку радість я відчувала, довідавшись, що ми були обоє змолоду приречені на ті самі муки! Від того вечора, коли ми довірилися одне одному, я збагнула, що помру, якщо втрачу вас, і втримала вас біля себе з егоїзму. Пан де ла Берж повірив, що розлука з вами уб'є мене, і це зворушило його, бо він умів читати в моїй душі. Він зміркував, що я необхідна дітям і графові, і не наполягав, щоб я перестала зустрічатися з вами, бо я пообіцяла йому лишитися чистою і в помислах, і у вчинках. "Ми не вільні в наших помислах,— сказав він,— але ми приборкуємо їх, наражаючи себе на важкі випробування".— "Досить мені дати волю думкам, і я пропала! — відповіла я.— Врятуйте мене від самої себе! Зробіть, щоб він не покидав мене і щоб я лишилася чистою!" Суворий дід злагіднів, побачивши таку щиросердість. "Ви можете любити його як сина, призначивши йому вашу доньку",— сказав він. Я мужньо згодилася на життя, сповнене муки, щоб не втратити вас; і я любила ці муки, бачачи, що нам судилося разом зазнавати тих самих страждань. Боже милий! Я залишалася спокійною, була вірною моєму чоловікові, Феліксе, і не давала вам і кроку ступити у вашому ж таки власному королівстві! Ця велика любов вдмухнула в мене нову силу, і я дивилася на всі причіпки пана де Морсофа як на спокуту і переносила їх з гордістю, вважаючи карою за мої гріховні бажання. Раніше я ремствувала, відтоді, як ви ввійшли в моє життя, до мене вернулася бадьорість духу, і це мало благодатний вплив на пана де Морсофа. Якби не та сила, яку ви влили в мене, я б давно знемоглася від тягаря родинного життя, я вам розповідала про нього. Якщо ви часто бували винні у допущених мною помилках, то так само часто допомагали мені виконувати свій обов'язок. Так само вийшло і з моїми турботами про дітей: я боялася, що позбавила їх частки своєї прихильності, і мені завжди здавалося, що я недостатньо опікуюся ними. Життя моє стало суцільною мукою, але я любила цю муку. Я відчувала, що стала не такою турботливою матір'ю, не такою доброчесною дружиною, і каяття мучило моє серце; боячись не виконати своїх обов'язків, я раз у раз збільшувала їх. Щоб не піддатися спокусі, я поставила між собою і вами Мадлену, призначивши вас одне одному, і намагалася звести між нами нездоланну перешкоду. Марні спроби! Ніщо не могло пригасити полум'я, яке ви запалювали в мені. Зі мною поряд або далеко від мене, ви мали ту саму владу. Я стала більше любити Мадлену, ніж Жака, бо вона мала стати вашою. Але і їй я поступилася вами після затятої боротьби. Я казала собі, що коли зустріла вас, то мала всього двадцять вісім років, а ви майже двадцять два, і намагалася скоротити відстань між нами, віддаючись нездійсненним мріям. Ох Феліксе, я роблю ці визнання, щоб звільнити вас від докорів сумління, а може, й на те, щоб показати вам, що я не була незворушною, що я поділяла з вами всі жорстокі муки любовні, і Арабелла ні в чому не переважала мене! Я теж одна з дочок грішного кодла, яких так кохають чоловіки. Певного часу боротьба моя була така важка, що я плакала цілі ночі поспіль; у мене почало падати волосся. Потім я подарувала його вам. Ви пам'ятаєте хворобу пана де Морсофа? Тоді велич вашої душі не тільки не піднесла, але принизила мене. Лишенько! В ті дні я прагнула віддатися вам у віддяку за вашу великодушність, але це навіженство тривало недовго. Господь допоміг мені позбутися його під час меси, на якій ви не захотіли бути присутнім. Жакова хвороба і Мадленине нездужання я взяла за кару Божу: Бог захотів вернути до себе заблудлу вівцю. Потім ваша любов до цієї англійки відкрила мені таємницю, якої я й сама не відала. Я кохала вас ще дужче, ніж думала. Я страждала не за Мадлену. Безнастанні тривоги мого нерадісного життя, жорстока боротьба, яку я вела з собою, не маючи іншої підпори, окрім віри,— все це підготувало недугу, від якої я помираю. Останній страшний удар довершив руїнницький вплив колишніх хворобливих нападів, що про них я нікому не казала. Я бачила в смерті єдине розв'язання цієї прихованої трагедії. За два місяці, що минули від того дня, як я довідалася від матері про ваші взаємини з леді Дадлей, і до вашого приїзду, я пережила ціле життя, моторошне життя, повне ревнощів і нестямної злості. Я ладна була летіти до Парижа, я прагнула крові, я бажала смерті цій жінці, мене не зворушували навіть пестощі дітей. Молитви, колись живлющий бальзам для моєї душі, уже не зцілювали її. Ревнощі завдали мені смертельної рани. Одначе лице моє здавалося спокійним. Так, ця жорстока боротьба зосталася таємницею поміж Богом і мною, Коли я переконалася, що ви кохаєте мене не менше, ніж я вас, що ви зрадили мене лише плоттю, але лишилися вірні в помислах, я знову воскресла... та було вже пізно! Бог простер наді мною свою милосердну десницю, як видно, пожалівши створіння, правдиве перед собою, правдиве перед вами і таке близьке в молитвах до райської брами. Так, коханий, Господь змилувався наді мною, пан де Морсоф, мабуть, простить мене, а ви, чи будете ви поблажливий до мене? Чи почуєте ви голос, що лунає з могили? Чи виправите нещастя, в якому завинили ми обоє, може, ви навіть менше, ніж я? Ви знаєте, про що я хочу просити вас. Будьте біля пана де Морсофа, як сестра-жалібниця біля хворого, говоріть з ним, любіть його, бо ніхто його не любитиме. Будьте посередником між ним і його дітьми, яким раніше була я. Вам недовго доведеться виконувати цей обов'язок: Жак скоро покине отчий дім і вирушить до дідуся в Париж, де ви обіцяли мені керувати ним серед житейських бур. Мадлена вийде заміж; ох, аби ви змогли завоювати її серце! Вона моє відбиття, але до того ж вона сильна, у неї є воля, якої мені бракувало, енергія, необхідна для подруги чоловіка, покликаного брати участь у політичній боротьбі, вона розумна й прониклива. Якщо доля поєднає вас, вона буде щасливіша за свою матір. І, набувши таким чином права вести далі мою клошгурдську справу, ви виправите помилки, які я не зуміла спокутувати, хоча їх мені прощено на небі і на землі, бо я вірю, що Бог милостивий і простив мене. Ви бачите, я лишилася егоїсткою, але хіба це не доводить моєї безмежної любові! Я хочу, щоб ви любили мене в моїх близьких. Я не могла належати вам, але заповідаю вам мої думки та обов'язки. Якщо ви надто любите мене, щоб уволити мою волю, якщо не захочете одружитися з Мадленою, то все ж заспокойте мою душу, зробіть життя пана де Морсофа по змозі щасливим.