— Ви, як і раніше, вернете мені здоров'я, Феліксе,— озвалася вона,— та й повітря нашої долини буде для мене цілющим. Як можу я відмовитися від їжі, якщо її запропонуєте ви! Адже ви такий добрий доглядач! До того ж у вас стільки снаги і здоров'я, що ви передасте їх мені. Друже мій, скажіть же, що я не умру, що я не можу померти, не зазнавши щастя! Вони думають, що моя найважча мука — це спрага. О так! Я дуже хочу пити, любий друже. Мені боляче дивитися на води Ендру, але спрага мого серця ще болісніше. Я прагнула тебе,— вела далі вона приглушеним голосом, стискаючи мої руки в своїх гарячих руках і притягаючи мене до себе, щоб сказати ці слова на вухо.— Я вмирала від того, що тебе не було зі мною. Хіба ти не велів мені жити? І я хочу жити. Я теж хочу кататися верхи! Я хочу все звідати: паризьке життя, бали, втіхи.
Ох Наталі! Цей моторошний зойк душі, цей бунт пригнобленої плоті, силу якого годі описати, дзвенів у вухах у мене і в старого священика; скорботні ноти цього чудового голосу говорили про боротьбу всього життя, про страждання щирого, але невтоленого кохання. Графиня раптом звелася в нетерплячому пориві, наче дитина, яка тягнеться до іграшки. Коли абат побачив, у якому стані його духовна дочка, бідолашний дід упав навколішки, склав руки докупи й заходився читати молитви.
— Так, я хочу жити! — сказала вона, змушуючи мене встати й опираючись на мою руку.— Жити справжнім життям, а не маною. Все було брехнею в моєму житті; за останні дні я перебрала в пам'яті всі ці брехливі вигадки. Чи може бути, щоб я вмерла! Адже я зовсім не жила, адже я ні разу нікого не ждала в ландах!
Вона замовкла, наче дослухаючись і вдихаючи крізь стіни незнані мені пахощі.
— Феліксе! Збирачки винограду скоро обідатимуть, а я, їхня господиня,— сказала вона з дитячою образою,— я голодна! Так і з коханням — вони щасливі, ці робітниці!
— Кіріє елейсон!* — вигукнув бідолашний абат, який, знявши руки і звівши очі вгору, голосно читав молитви.
* Господи помилуй! (Гр.)
Вона оповила мою шию руками і, палко поцілувавши, сказала, стискаючи мене в обіймах:
— Я нікому вас більше не віддам! Я хочу бути коханою, хочу шаліти, як леді Дадлей, я навчуся англійської, щоб узивати вас "my dear".
Вона кивнула мені головою, як робила колись, покидаючи мене й обіцяючи вернутися.
— Ми пообідаємо разом,— сказала вона,— я звелю Манетті...
Вона замовкла, охоплена раптовою кволістю; я підхопив її на руки і поклав одягнену на ліжко.
— Ось так ви якось уже носили мене,— промовила вона, розплющуючи очі.
Вона була легка-легесенька і вся пашіла; я відчував, як тіло її палає. Ввійшов лікар Деланд і здивовано оглянув прикрашену квітами кімнату, але моя присутність, здавалося, все йому пояснила.
— Як важко помирати, пане,— сказала йому графиня зміненим голосом.
Він присів, помацав хворій пульс, швидко звівся, сказав кілька слів на вухо священикові і вийшов; я рушив слідом.
— Що ви збираєтеся робити? — спитав я.
— Врятувати її від лютої агонії,— відповів він.— Хто міг сподіватися, що в неї збереглося стільки сил? Ми не розуміємо, як вона ще жива, знаючи перебіг її хвороби. Ось уже сорок другий день, як графиня не їсть, не п'є й не спить.
Пан Деланд покликав Манетту; абат Біротто повів мене до саду.
— Нехай порядкує лікар,— сказав він.— З допомогою Манетти він приспить її опієм. Ну от, ви чули її, чи можна думати, що вона усвідомлює цей напад шалу!..
— Ні,— відповів я,— це вже не вона.
Я отупів з болю. Та що більше я думав, то грізнішою здавалася кожна подробиця цієї сцени. Я швидко вийшов через хвіртку нижньої тераси, спустився до річки і сів у човна, щоб сховатися від усіх і побути одному зі своїми болісними думками. Я намагався сам убити в собі силу, яка заохочувала мене жити,— тортури, схожі на ті, якими татари карали перелюбника: йому затискували в колодки руку або ногу й залишали ножа, аби він міг сам відрізати її, якщо не хотів умирати з голоду; цю саму муку терпіла тепер моя душа, кращу половину якої я мав відірвати. Моє життя теж занапащено! Розпач насував мені найдикіші думки. То я хотів померти вкупі з нею, то думав постригтися в монастир Мейєре, де недавно оселилися трапісти. В очах у мене потемніло, і я не бачив нічого довкола. Я дивився на вікна кімнати, де катувалася Анрієтта, і мені здавалося, що я бачу світло, що соталося тієї ночі, коли я віддав їй своє серце. Хіба я не мав би прийняти те просте життя, яке вона створила для мене, і зберегти їй вірність, віддаючись лише роботі і справам державним? Хіба вона не звеліла мені стати великим мужем, бажаючи врятувати від ницих і ганебних пристрастей, яким я віддавався, як і всі смертні? Хіба чистота не була тією найвищою ознакою, якої я не зумів зберегти? Кохання, як його розуміла Арабелла, нараз мені збридилося. Я звів свою обважнілу голову, питаючи себе: звідки мені тепер чекати світла і надії, задля чого мені жити? — як раптом почув легенький шум. Обернувшись до тераси, я побачив Мадлену, вона самотньо походжала перед будинком. Поки я піднімався узбіччям, щоб спитати у любої дівчинки, чому вона так холодно глянула на мене під хрестом, вона сіла на лаву; але, ледве побачивши, що я йду до замку, звелася, вдаючи, ніби не помічає мене, щоб не залишатися зі мною наодинці; рухи її були квапливі, постава красномовна. Вона ненавиділа мене, вона тікала від убивці своєї матері. Підходячи до Клошгурда, я побачив, що Мадлена стоїть на терасі нерухомо, як статуя, і дослухається до шереху моєї ходи. Жак сидів на східцях, і вся його поза передавала цілковиту байдужість, що вразила мене, ще коли ми гуляли всі разом перед оселею; але тоді я не задумався про це; так ми відкладаємо деякі думки в якийсь куточок душі, щоб повернутися до них на волі. Я зауважив, що молодики, позначені тавром смерті, звичайно байдужі до втрати близьких. І я поклав собі зазирнути в цю похмуру душу. Я хотів знати, чи поділилася Мадлена своїми думками з Жаком, чи передала і йому свою ненависть до мене.
— Ти ж бо знаєш, Жаку,— сказав я йому, щоб почати розмову,— що я буду тобі найвідданішим братом.
— Ваша дружба мені не потрібна, я скоро піду за мамою,— відповів він, кинувши на мене погляд, сповнений гнівної муки.