— Отже, вона любить себе більше, ніж тебе! — мовила Арабелла.— Вона ставить вище тебе щось, не пов'язане з тобою! Чи можна цінувати ті прикмети, які ви в нас не знаходите? Жодна жінка, навіть найвисокоморальніша, не рівня чоловікові. Поштуркуйте нами, топчіть нас, убивайте, змітайте зі свого шляху. Нам судилося померти, а вам жити в гордій величі. Ми приймаємо од вас удари кинджала, а ви дістаєте від нас кохання і прощення. Хіба сонце помічає машкару, яка танцює в його промінні й живе його теплом? Машкара існує, поки сонце не сховається, а потім гине...
— Або летить собі,— урвав я її.
— Або летить собі,— повторила вона з такою байдужістю, що могла б образити чоловіка, настроєного скористатися тією незвичайною владою, якою його наділили.— Невже ти вважаєш гідним жінки нашпиговувати чоловіка стравами, приправленими чеснотою, аби довести йому, що релігія несумісна з коханням? Скажи, хіба я безбожниця? Ми віддаємося чоловікові або відмовляємо йому; але відмовити чоловікові, а потім читати йому нотації — значить покарати його двічі, а це просто протизаконно! А тут ти дістаєш найкращі страви, зготовані руками твоєї відданої Арабелли, чия мораль полягає лише в тому, щоб вигадувати пестощі, яких не звідав ще жоден чоловік. Пестощі, які підказують їй ангели.
Я не знаю нічого уїдливішого над жарт у вустах англійки; вона вимовляє його з нарочитою поважністю, що за нею англійці вміють приховувати все лицемірство свого життя, повного забобонів. Жарт французький — це мереживо, яке жінки дотепно вплітають у любовні розкоші й вигадане ними для розмаїття сварки; це оздоба розуму, легка й добірна, як жіноче вбрання. Проте жарт англійський — це кислота, що роз'їдає все, чого не торкнеться, і залишає від людей лише гладенькі й ніби очищені кістяки. Язик дотепної англійки схожий на язик тигра: бажаючи лише погратися, вона здирає м'ясо до кісток. Її насмішка — всемогутня зброя злого демона, який ніби мовить, підсміюючись: "Оце й усе?" — і залишає смертну отруту в ранах, завданих ради розваги. Тієї ночі Арабелла захотіла показати свою могуть: так султан доводить свою владу, стинаючи голови невинним жертвам.
— Мій ангеле,— сказала вона мені по тому, як довела до того стану, коли в напівсні ми забуваємо про все, окрім любовних розкошів,— зараз я теж міркувала про моральність. Я питала себе, чи я грішу, люблячи тебе, чи порушую закони Божі, і надумала: ні, нічого не може бути благочестивішого й природнішого, ніж моє кохання. Навіщо Бог створив одних людей красивішими, ніж інших, як не на те, щоб показати нам, кого ми маємо божествити? Гріхом було б не кохати тебе, адже ти ангел Божий. Ця дама тебе ображає, прирівнюючи до інших людей: до тебе годі докласти звичайні правила моралі, Бог поставив тебе вище за решту. Хіба я не наближаюся до Нього тим, що кохаю тебе? Чи може Він осудити безталанну жінку за її смак до Божественних витворів? Твоя неосяжна і палка душа така схожа на сонце, що я помиляюся, ніби мошка, яка летить у полум'я свічки! Чи можна карати її за цей переступ? Та чи й переступ це? Може, це тільки самобутнє схиляння перед світом? Машкара гине з надмірної любові до свого божка, але чи можна сказати, що ми гинемо, кинувшись в обійми того, кого любимо? Я така слаба, що кохаю тебе, а вона така сильна, що може відсиджуватися в своїй католицькій капличці. Будь ласка, не хмурся! Ти думаєш, я на неї серджуся? Ні, дурненький! Я божествлю цю мораль, яка переконала її дати тобі волю і дозволила мені здобути тебе й утримати назавше; адже ти мій назавше, правда?
— Так.
— Навік?
— Так.
— Отже, ти робиш мені ласку, мій султане? Я одна вигадала всі твої вартості. Ти сказав, що вона вміє обробляти землю? Я ж передаю цю справу орендарям, а сама волію обробляти твоє серце.
Я намагаюся пригадати це п'янке базікання, щоб краще змалювати вам цю жінку, підтвердити те, що я про неї казав, і з'ясувати причини скорої розв'язки. Але як описати вам усе, що супроводжувало ці хвилюючі слова? Примхи її фантазії могли зрівнятися лише з найзнадливішими видіннями наших снів; іноді її пестощі викликали ті самі захоплення, що й мої букети, в них сила поєднувалася з ніжністю, млосна лінь змінялася палкими поривами, схожими на виверження вулкана; з віртуозністю досвідченого музики вона змушувала бриніти всі струни моєї чуттєвості; до того ж наші обійми скидалися на гру двох змій, які сплели свої тіла; і нарешті її солодкі речі ряхтіли блискітками дотепності, прикрашаючи квітами поезії наші любовні втіхи. Своєю непогамовною жагучістю вона хотіла вирвати з мого серця почуття, навіяні незайманою і ясною душею Анрієтти. Маркіза так само добре розгледіла графиню, як і графиня розгледіла її; вони обоє оцінили одна одну. З тієї палкості, з якою Арабелла вступила в змагання за мене, я збагнув, що вона боїться суперниці і нишком захоплюється нею. Вранці я побачив Арабеллу в сльозах: вона цілу ніч очей не склепила.
— Що з тобою? — спитав я.
— Боюся, що моє безмежне кохання пошкодить мені в твоїх очах,— відповіла вона.— Я все віддала тобі. Ця жінка хитріша за мене, вона зберегла скарби, які ти можеш бажати. Якщо ти волієш її, не думай про мене: я не докучатиму тобі докорами, благаннями, скаргами; ні, я піду й умру далеко від тебе, як в'яне рослина, позбавлена сонця.
Вона зуміла вирвати у мене слова втіхи й кохання, слова, які викликали у неї захват. Міркуйте самі, що ми можемо сказати жінці, котра плаче, провівши з нами ніч? Суворість у цьому разі мені здається негідною чоловіка. Коли ввечері ми не зуміли встояти проти її чарів, то вранці нам доводиться брехати, бо кодекс чоловічої ґречності зобов'язує нас приховувати правду.
— Ну що ж, я великодушна,— промовила вона, витираючи сльози.— Повертайся до неї. Я не хочу утримувати тебе лише силою мого кохання, ти повинен прийти до мене своєю волею. Коли ти вернешся сюди, я повірю, що ти кохаєш мене не менше, ніж я тебе, хоча мені завжди здавалося, що це неможливо.
Вона зуміла переконати мене вернутися до Клошгурда. Я не здогадався, в якому фальшивому становищі буду я там, бо мене надто поглинуло моє щастя. Якби я відмовився їхати до Клошгурда, я віддав би перевагу леді Дадлей перед Анрієттою. Арабелла одразу ж повезла б мене до Парижа. Але поїхати до Клошгурда тепер — чи не означало це образити пані де Морсоф? У такому разі я тим певніше мав вернутися до Арабелли. Чи прощала якась жінка таку наругу над її коханням? Коли вона не ангел, що спустився з небес, а лише чисте створіння з високою душею, всяка жінка вважатиме за краще побачити коханого на смертній постелі, ніж в обіймах суперниці; що дужче вона кохає його, то глибшою буде її рана. Отож хоч би як я вчинив по тому, як проміняв Клошгурд на Гренадьєр, моє поводження було б таке ж згубне для мого високого кохання, як вигідне для кохання земного. Маркіза все розрахувала з тонкою проникливістю. Вона призналася мені згодом, що якби не спіткала в ландах пані де Морсоф, то все одно знеславила б мене, никаючи довкола Клошгурда.