— Хоча цей індійський звичай — привілей людей шляхетного походження, і малозрозумілий європейцям, нездатним поцінувати гордовиту велич цього вчинку,— казала вона мені,— признайтеся, що за наших убогих новочасних звичаїв аристократія може відокремитися з натовпу, лише виявивши виняткові почуття. Як я можу довести буржуа, що в моїх жилах тече інша кров, ніж у них? Лише тим, що помру інакше, ніж вони. Жінки низького походження можуть мати коштовності, парчу, коней, навіть герби, які мали б належати тільки нам,— вони все можуть купити, навіть імення. Але кохати з високо піднятою головою, наперекір законові, померти за свого обранця, обернути ложе утіх на ложе смерті, кинути небо до ніг людини, забравши у Всевишнього право божествити свої творіння, ніколи не зрікатися свого кумира, навіть в ім'я чесноти (адже зректися його хоча б з почуття обов'язку — означає віддати себе чомусь, що вже не він; хай це людина чи ідея, то все-таки зрада!). Ось велич, недоступна простим жінкам, яким знайомі лише два уторовані шляхи: або широка дорога чесноти, чи брудна стежина куртизанки!
Як бачите, вона зверталася до моєї гордині, збуджувала в мені незмірне марнославство, і, розхваливши мої слабкості, підносила мене так високо, що могла жити, лише стоячи навколішки переді мною; всі спокуси її розуму виражалися в цій рабській позі і в цілковитій покорі. Вона могла провести цілий день біля моїх ніг, мовчки споглядаючи мене, чекаючи, коли прийде година утіх, наче одаліска у гаремі, і намагаючись наблизити цей час тонко прихованим кокетством. Якими словами змалювати вам перші півроку, коли я був під владою п'янких радощів кохання, такого багатого на насолоди, надто якщо нами керує жінка, котра вміє їх урізноманітнювати з тим мистецтвом, яке дається лише досвідом, але приховує своє вміння за поривами жаги? Ці втіхи, що раптово відкривають нам поезію чуттєвості, створюють міцні пута, які прив'язують молодиків до жінок старших за них віком, але ті пута, мов кайдани каторжника, залишають у душі нестертий слід, породжують у ній передчасну байдужість до щирого, свіжого, запахущого кохання, яке не може п'янити, як той міцний трунок, поданий у різьблених золотих кубках, що ряхтять самоцвітами. Упиваючись тілесними радощами, про які я марив, ще їх не звідавши, і намагався втілити у своїх букетах, тими радощами, які стають усоте палкішими, коли кохання скріплене ніжною спілкою сердець, я знаходив безліч суперечливих пояснень, щоб виправдати для себе хтивість, з якою я припав до цієї розкішної чаші. В ті хвилини, коли моя душа з переситу занурювалася в безмір і, ніби відокремившись від тіла, ширяла далеко від землі, я думав, що ці втіхи лише засіб подолати матерію і вернути нашому духові його високий лет. Часто, коли я нетямився від жаги, леді Дадлей, як і багато жінок, користувалася хвилинами любовних розкошів, щоб зв'язати мене присягами; або ж, розпаливши мої бажання, виривала у мене блюзнірські слова, образливі для клошгурдської ангелиці. Ставши зрадником, я зробився й облудником. Я писав і далі пані де Морсоф, ніби все ще залишався тим хлопчиськом у жалюгідному небесному фраку, хлопчиськом, котрого вона так кохала; але, признаюся, її ясновидство жахало мене, надто коли я думав, що чиясь нескромність може зразу зруйнувати надхмарний замок наших сподівань. Нерідко серед любовного раювання я раптово завмирав з болю, і мені чувся голос з неба, що вимовляв Анрієттине ймення, той віщий голос, що питав: "Каїне, де брат твій Авель?" — у Старому Заповіті. На мої листи відповідати вона перестала. Охоплений страшною тривогою, я надумав їхати до Клошгурда. Арабелла не заперечувала проти цього, але сказала, що проводжатиме мене до Турені. Раніше труднощі розпалювали її примху, потім її передчуття підтвердилося несподівано здобутим щастям, тепер же в ній зародилася щира любов, яку вона хотіла зробити єдиною і неподільною. Жіноче чуття підказувало їй, що ця мандрівка має допомогти їй остаточно відірвати мене від пані де Морсоф; а я, засліплений тривогою, наївно віддавшись щирому коханню, не бачив наставленого на мене сильця. Леді Дадлей пішла на всі поступки і передбачила всі мої заперечення. Вона згодилася спинитися недалеко від Тура, у селі, під чужим іменем, не виходити вдень і зустрічатися зі мною лише нічної доби, коли ніхто не може нас побачити. Я вирушив до Клошгурда з Тура верхи. На те в мене були свої причини: для нічних поїздок я потребував коня, і я мав тоді арабського скакуна; його прислала пані Естер Стенхоп маркізі Дадлей, а та поступилася ним мені в обмін на славетну картину Рембрандта — ви знаєте, за яких химерних обставин я її набув; тепер картина висить у неї у лондонському салоні. Я обрав шлях, яким шість років тому прийшов пішки, і спинився під горіхом. Звідси я побачив пані де Морсоф у білій сукні біля тераси. Я прожогом помчав до неї з прудкістю блискавки і через кілька хвилин уже стояв біля стіни, відмахавши навпростець усю відстань між нами, ніби брав участь у верхогонах з перешкодами. Вона почула тупіт копит мого скакуна і, коли я збив його біля тераси, промовила:
— А, це ви!
Ці три слова приголомшили мене. Вона знала про мою інтрижку! Хто їй передав? Її мати. Анрієтта згодом показала мені цього огидного листа! Байдужість, що лунала в її кволому голосі, раніше такому жвавому, а нині глухому, говорила про зачаєну у серці розпуку; її слова ніби дихали ароматом зрізаних і прив'ялих квітів. Як води Луари під час повені заносять піском і гублять лани, так моя зрада обрушилася на неї, ніби згубний ураган, і обернула в пустелю квітучі луки її душі. Я ввів у хвіртку свого коня; на мій наказ він ліг на моріжок, і графиня, повільно підступивши до мене, вигукнула:
— Який гарний скакун!
Вона стояла, схрестивши руки, щоб я не торкався до неї: я збагнув її намір.
— Піду скажу панові де Морсофу про ваш приїзд,— озвалася вона і пішла геть.
Ошелешений, не сміючи її утримувати, я мовчки дивився, як вона йде,— все ще шляхетна, погідна, гордовита, але така бліда, якою я її ніколи не бачив; її пожовкле чоло світилося печаттю гіркого розчарування, і голова схилялася, як у лілеї з переповненою водою чашечкою.