Ваші завдання величезні, ваше серце, загартоване в муках, лишилося несплямоване, все щедре, все добре в вас: дерзайте! Ваше прийдешнє залежить від цього глагола великих людей. Правда ж, дитино моя, ви послухаєтеся своєї Анрієтти, ви дозволите їй і далі говорити вам те, що вона гадає про ваші світські зв'язки? Моя душа має хист віщувати, я бачу ваше майбутнє і майбутнє моїх дітей, дозвольте ж мені поставити вам на службу цей таємничий хист, який уже приніс мені життєвий спокій і який не занепав, а ще погострішав у тиші й самотності. Я прошу вас дати мені велике щастя: я хочу бачити, як ви піднесетесь, причому ні один ваш успіх не повинен охмарювати мого чола; я хочу, щоб ви швидко зробили кар'єру, гідну вашого ймення, і щоб, стежачи за вами, я могла сказати, що сприяла не лише подумки вашій величі. Ця таємна співпраця — єдина радість, яку я можу дозволити собі. Я чекатиму. Я не прощаюся з вами; ми розлучені, ви не можете піднести мою руку до своїх уст, але ви, мабуть, помітили, яке місце посідаєте в серці
Вашої Анрієтти".
Дочитавши листа, я надто гостро відчув, як палко б'ється материнське серце Анрієтти, бо ще досі відчував холод суворої зустрічі моєї рідної матері. Я збагнув, чому графиня заборонила мені читати цього листа в Турені: вона боялася, як би я не припав до її ніг і не зросив їх сльозами.
Я познайомився нарешті з моїм братом Шарлем, який досі залишався для мене немов чужим, але він так пихато тримався зі мною, що зблизитися було годі; адже всяке ніжне почуття грунтується на рівності, а між нами не було нічого спільного. Менторським тоном він навчав мене всяких дрібничок, які розум і серце легко вгадують без слів. Якби я не відчував підпори в своїй любові, то здався б самому собі незграбним і дурним, так старанно він підкреслював моє нікчемство. А проте він почав виходити зі мною у світ, сподіваючись, що вигадає там при зіставленні зі мною. Якби я не спізнав почім ківш лиха в дитинстві, я міг би вважати його марнославну опіку за братню любов, але душевна самотність породжує такі самі наслідки, як і самотність серед природи; звичка замикатися в собі розвиває чуйність, і завдяки їй помічаєш найменші відтінки в ставленні людському так само, як серед цілковитої тиші вловлюєш навіть ледь чутний шемріт. До знайомства з пані де Морсоф кожний суворий погляд ранив мене, різко кинуте слово вражало в саме серце; я страждав від них, нічого не відаючи про ніжність та потіху; зате, вернувшись з Клошгурда, я навчився порівнювати, і все це поглибило моє передчасне знання життя. Спостережливість, винесена з пережитих мук, це ще не все. Щастя теж розкриває очі людині. Шарлеву гру я добре бачив, отож залюбки дозволяв йому користуватися своїм правом: хай старшинствує і принижує мене.
Я почав ходити до герцогині де Ленонкур, але не почув там навіть імені Анрієтти, ніхто не спитав мене про неї — звичайно, окрім герцога, самої доброти. А втім, з того, як він мене зустрів, я здогадався: дочка вже шепнула йому про мене. Обертаючись у вищому світі, я трохи зцілився від простодушного подиву, властивого новачкові; я вже смакував наперед солодкість влади, осягаючи ті засоби, що їх товариство дає до рук честолюбцям, і залюбки керувався Анрієттиною вказівкою, захоплюючись її глибокою життєвою правдою, коли сталися події 20 березня. Мій брат поїхав укупі з усім двором до Гента; а я завдяки порадам графині, з якою підтримував листування, хоч більше писав я, поїхав слідом за герцогом де Ленонкуром. Герцог, переконавшись, що я душею і тілом відданий Бурбонам, змінив свою звичну прихильність до мене на майже батьківську опіку. Він сам рекомендував мене Його Величності. У королів на вигнанні буває мало двораків, а молодості притаманне наївне захоплення й позбавлена розрахунку вірність; на людях бо король розумівся; те, чого він не зауважив би в Тюїльрі, впало йому до віч у Генті, і я мав щастя сподобатися Людовікові XVIII.
З листа пані де Морсоф батькові, привезеного разом з депешами емісаром вандейців, з припискою і для мене, я дізнався, що Жак заслаб. Пан де Морсоф, засмучений хворобою сина, а також тим, що нова еміграція починалася без нього, черкнув кілька слів од себе; прочитавши їх, я здогадався про становище моєї коханої. Змучена графом, вона просиджувала, певне, дні і ночі при узголів'ї Жака, не знаючи просвітлої хвилини. Правда, пані де Морсоф стояла вище за дріб'язкові причіпки чоловіка, але в безталанної жінки забракло сили їх переносити, адже вона була заклопотана доглядом за сином і, мабуть, прагнула підтримки друга, який полегшив би їй життя, розважаючи пана де Морсофа. Скільки разів я, бувало, тягнув графа на прогулянку, коли він починав її мордувати, і на віддяку за ці хитрощі діставав один з тих поглядів, у палкій вдячності яких закоханий убачає обіцянку. Хоча мені й кортіло наслідувати Шарля, щойно посланого на Віденський конгрес51, хоча я бажав навіть ціною життя виправдати Анрієттині передбачення і спекатися братового старшинування, моє честолюбство, моє прагнення незалежності, моє становище при дворі — все потьмяніло перед скорботним образом пані де Морсоф; я поклав собі поїхати з Гента і служити своїй правдивій володарці. Господь винагородив мене за це рішення. Емісар, посланий вандейцями, не міг вернутися до Франції, і королю потрібна була віддана людина, щоб одвезти на батьківщину його інструкції. Герцог де Ленонкур, знаючи, що король не забуде того, хто візьметься за це небезпечне доручення, запропонував послати гінцем мене: я про те навіть не знав, а король вибір схвалив. Я згодився їхати, радіючи тому, що вернуся до Клошгурда і прислужуся водночас добрій справі.
На двадцять другому році життя, вже встигнувши дістати аудієнцію у короля, я вернувся до Франції, спершу до Парижа, а потім до Вандеї, і мав щастя виконати всі королівські накази. Наприкінці травня я мусив рятуватися від нагінок бонапартистської влади, якій донесли на мене. Я видавав себе за людину, котра вертається до свого замку. Я чимчикував пішки від маєтку до маєтку: брів лісовими дорогами через горішню Вандею, Бокаж та Пауту і, якщо було треба, звертав на манівці. Я дістався до Сомюра, з Сомюра повернув на Шінон, а з Шінона за одну ніч дійшов до Ноельського лісу і в ландах зустрів графа де Морсофа верхи на коні; він посадив мене позад себе, і ми поїхали до Клошгурда, не здибавши на шляху нікого, хто міг би мене впізнати.