— Я забув оддати ключа,— промовив я з усмішкою.
— То ви більше сюди не приїдете?
— А хіба ми розлучаємося? — спитав я, дивлячись на неї, і під моїм поглядом вона потупила очі, аби утаїти німу свою відповідь.
Я пішов через кілька хвилин, проведених у щасливому сні, до якого поринає душа на межі між захопленою радістю і любовним надпориванням. Я пішов тихою ходою, раз у раз озираючись. Коли я видерся на згір'я і востаннє глянув на долину, то спинився вражено: як усе змінилося відтоді, як я з'явився тут три місяці тому. Тоді долина цвіла й зеленіла, воскрешена весною, як мої воскрешені надії та бажання. Нині я знав зловісну сімейну таємницю, я поділяв смуток цієї Ніобеї45 християнської, і зажурений, як вона, прибитий важкими думами, бачив, як уся природа журиться разом зі мною. Ниви лежали голі, тополі осипалися, листя, тріпотливе на гіллі, взялося ніби іржею; виноградні лози, спалені сонцем, стриміли, мов ті корчі; шати лісів скидалися своїм кольором на мантії колишніх королів: пурпур влади ховався під темною підкладкою, символом скорботи. І знов у згоді з моїм настроєм долина, де вигасало жовтувате проміння осіннього сонця, здалася мені живим образом моєї душі. Розлука з коханою для одних болісна, для інших легка — це вже як до вдачі; я ж опинився ніби на чужині, і мови цього краю не знав; нічого більше не вабило мене, довкола було чуже геть усе. Тут я осягнув усю глибину кохання, і постать ненаглядної Анрієтти стала переді мною у всій своїй величі серед пустки, де я жив лише спогадом про неї. Я так святобливо шанував її, що поклав собі лишатися непорочним перед ликом свого таємного божества і вбрався подумки в білі шати левітів46,— так Петрарка являвся перед Лаурою не інакше, як сповитий від голови до п'ят у біле. Як нетерпляче ждав я тієї хвилини, коли, вернувшись до отчого дому, прочитаю нарешті листа — я пригортав його до грудей з хтивістю жмикрута, який хрустить у кишені папушею асигнацій. Уночі я цілував конверт, що містив Анрієттині настанови, цей таємний її волевияв, цілував незримі слова, виведені її рукою: адже, прочитавши їх, я подумки почую рідний голос, і він озветься в зосередженій мовчанці моєї душі. Так, я завше читав її листи так само, як прочитав цього першого листа,— лежачи в постелі серед тиші нічної; не розумію, як можна інакше читати листи від коханої; одначе трапляються негідні кохання чоловіки, які мішають до таких листів буденні клопоти і то відкладають листи, то знов беруться читати з огидною байдужістю. І ось, Наталі, в нічному безгомінні пролунав чарівний голос, і переді мною постав шляхетний образ моєї Анрієтти, щоб показати мені шлях на тому роздоріжжі, де я опинився.
"Яке щастя, друже мій,— писала вона,— збирати крихту по крихті мого досвіду, щоб озброїти вас проти небезпек світського життя, серед яких вам доведеться лавірувати своїм човном! Присвятивши кілька білих ночей турботам про вашу долю, я спізнала дозволенної втіхи материнської любові. Я мережила, фраза по фразі, цього листа, подумки переносячись у те життя, яке вас очікує, а іноді підступала до вікна своєї спальні. Побачивши вежки Фрапеля, осяяні місяцем, я казала собі: "Він спить, а я не сплю для його добра!" Це було чарівне враження, схоже на мої перші щасливі хвилини в житті, коли я милувалася на Жака, приспаного в колисці, і чекала його пробудження, щоб нагодувати груддю. Хіба ви не дитина, яку треба підтримати, прищепивши їй деякі засади, адже ви були позбавлені духовної поживи в гидомирних пансіонах, де вас стільки мучили! Кому ж, як не жінці, треба подати вам руку допомоги? Повірте, багато дрібничок впливає на успіх у світі, вони готують і забезпечують його. Якщо я передам свій життєвий досвід чоловікові, який стане керуватися ним у своїх вчинках, то це й буде духовним материнством. Навіть якщо я в чомусь помиляюся, дозвольте мені, любий Феліксе, надати нашій дружбі тієї безкорисливості, яка й освятить її: хіба, відпускаючи вас до Парижа, я не зрікаюся вас? Та я так кохаю вас, що ладна пожертвувати своїми втіхами задля вашого чудового майбуття. Ось уже чотири місяці, як я, завдяки вам, повсякчас обмірковую закони і звичаї нашої доби. Розмови з моєю тіткою, її думки, якими я ділюся з вами по праву, бо ви заступаєте її біля мене, випадки з життя пана де Морсофа, слова мого батька, добре обізнаного з двором, найважливіші й надрібніші обставини — все це одразу спливло в моїй пам'яті, щоб стати в пригоді моєму синові приймакові, який вступає в світ майже самотньо і пустився мандрувати без поводиря в краї, де дехто гине, нерозважливо розкривши свої чесноти, а інші досягають успіху, вміло користуючись своїми вадами.
Насамперед вислухайте мою думку про суспільство загалом, я викладаю її коротко, бо розумному натяку досить. Мені невідомо, чи наше суспільство походження Божественного, чи створене воно людиною, мені недовідомі також шляхи його розвитку. Досить вам прилучитися до життя суспільства замість жити самотником, і вам доведеться прийняти умови, в які воно вас поставить: між суспільством і вами буде вкладено угоду. Чи дістає новочасне суспільство від людини більше, ніж дає їй? Мабуть, більше дістає. Але чи жде людину в суспільстві більше обов'язків, ніж привілеїв, чи не купує вона надто дорогим коштом отримувані переваги? Ці питання стосуються законодавця, а не окремої особистості. По-моєму, ви мусите без ремства скоритися загальному для всіх законові, навіть якщо він шкодить вашим інтересам. Хоч би якою простою здавалася ця засада, застосувати її не так легко: вона схожа на живлючий сік, який повинен проникнути в найдрібніші капіляри фруктового дерева, і тоді крона забуяє, квіти розів'ються і з'являться чудові плоди — на подив усім. Не всі закони, серце, записані до книги, і найважливіші з них відомі найменше. Для цього кодексу не існує ні законознавців, ні трактатів, ні шкіл, хоча ви підкоряєтеся йому в усьому: у вчинках, словах, житті, в тому, як ви поводитеся в світі а чи добиваєтеся успіху. Досить порушити ці неписані закони, щоб зостатися внизу соціальної драбини замість піднятися на її верхній щабель. Хай навіть ви зустрінете в цьому листі багато загальників, дозвольте мені все ж таки викласти вам мою жіночу політику.