— А ось і твоє місце, — сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву. Він пішов і сів.
— Учіться ж, — мовив учитель, виходячи разом з батьком із школи.
Тільки що учитель за поріг, як знову несамовитий крик та галас піднявся з усіх боків. "Бе, а-ба, ве, а-ва", "і очисти мя од всякія скверни", — роздавалося то там, то там. "Посунься!" — крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. "Не лізь!" — "Лисичка, лисичка!.. Зайчик!.. Вовцюга!"! пішов викрик по всьому класі: перекидалися прізвиськами з усіх боків. Петрусь сидів і, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.
— Хто се? — роздалось коло його вуха. Петрусь оглянувся: два хлопчики його літ сиділи на одній з ним лаві — один чорноголовий, другий білоголовий — і перешіптувались між собою.
— Не знаю, — одказав чорноголовий.
— Новичок? — знову запитав білоголовий.
— Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.
— Хто ти такий? — запитав Петруся білоголовий. Петрусь злякавсь і посунувся від їх.
— Не займай, — раяв чорноголовий.— Ще розквисне, учителеві пожаліється.
— Хто?! — крикнув білоголовий, і зелені його очі уп'ялися в Петруся. — Ти тільки мені будеш що казати вчителеві, то — дивись! — І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив од-скочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хаті.
— Тю-у-у-у! — скрикнув хтось.
— Новичок упав! новичок упав! — І всі кинулися до Петруся, обступили його, підвели.
— Чого ти упав?— спитав його високий, мордатий хлопець з чорним лицем.
Петрусь трусивсь, а не плакав. Він глянув кругом: між школярами не видно було білоголового з зеленими очима.
— Хотів бити мене… — одказав Петрусь мордатому.
— Хто?
Зелені очі заіскрили між школярами.
— Отой, — указав Петрусь.
Як звірюка кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.
— Я його не бив… їй-богу, не бив! Він бреше.
— О-о, жаб'ячі очі!— гукнув мордатий.— А гусочки хоч? Кажи, дати?
— Їй-богу, я його не бив, — прохався той. Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь!— і відлясок пішов по хаті.
— Ай! — скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.
— За що ти б'єшся, бісова ведмеда? Я буду вчителеві жалітись, — плакав білоголовий. Петрусеві жаль його стало.
— Ні, він мене не бив, він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.
Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.
— Як тебе зовуть? — спитав.
— Петро.
— А прозивають?
— Телепень.
— Слухай же, Телепень; тільки хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько не хвалися.
— Ні, я учителеві не буду казати.
— То то ж, гляди. А гроші в тебе є?
— Ні, немає.
— Фью-у! — мордатий свиснув. — Тут немає, а може, дома є?
— Дома є.
— Принеси завтра, я подивлюся які. Петрусь не знав, що одказати.
— Так при…
Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.
Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.
— Білоброві урок! — сказав учитель.
Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягаючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.
— Хто то? — грізно спитався учитель. Один з школярів підвівся і сказав, що то Ґудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.
— Ґудзь! — обізвав учитель.— Сюди. Невеличкий хлопчик, з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув — і вказав пальцем на долівку. Ґудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.
— Накарачки, скотино! — гукнув учитель. Ґудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…
— А-а-а-а! — позіхнув хтось.
— Хто то?!— знову гукнув учитель. Усі оглянулись, шукаючи винуватого.
— Хто то?! — ще грізніше гукнув учитель. Як у рот води набрали.
— Жук! — кликнув учитель.
Високий мордатий школяр піднявся з-за послідньої лави.
— Ти?— визвіривсь учитель.
— Що таке? — спитав Жук.
— Ти не чув? Не чув?! — мов ужалений, скрикнув учитель. — Телепень! Петрусь підвівся!
— На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.
Очі всіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.
— Чого ти стоїш? На! — сказав учитель. Петрусь поблід, скривився.
— Чого ти кривишся? На, кажу! Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?
— Дурний!— сказав учитель.— Сідай. Шестерний! Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву і миттю опинивсь біля учителя.
— Гарячих, Костянтин Іванович? — спитав він, беручи від учителя лінійку.
Регіт, як галячий клекіт, зірвався.
— Гарячих… Тихше! Шестірний побіг до Жука.
— Я не винуватий, Костянтин Івановичі — басив Жук, — я нічого не чув.
— Держи руку! — скрикнув Шестірний і хижа радість загорілася в очах малого.
Жук наставив руку. Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку — лінійка ударилась об лавку і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі — насупились-позеленіли.
— Держи! — гукнув він і вхопив Жука за пальці. Трісь-лясь!
— Ай!..
Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука — здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного — малого, злого. Він злякався його — і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.
І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.