— Вони платили лангобардам данину? — поцікавився Баян у кендер-хакана.
— Так. На лангобардів ішла третина урожаю, як і промислу та приплоду.
— І як багато є їх, слов'ян паннонських?
— Про те не відаємо. Одне є явним: коли лангобарди ішли купно з нами на гепідів, слов'ян серед них налічувалось вісім тисяч.
— То ще нічого не каже. Привідця е у них?
— А так. Князем величають, хоча князь той і рибалить купно з поселянами, і за ралом ходить.
Баян пильно, ба навіть не в міру суворо глянув на кендер-хакана.
— Все одно. Який є, такого й кличте. Авари не церемонилися з тамтим князем. Прийшли й сказали:
— Іди, каган племені нашого хоче говорити з тобою. Словенський привідця не подивувався. Т перечити не став. Можливо, тому, що младомлад був, а може, розумів: куди подінеться? — осміхнувся й мовив по-молодечому весело, ба навіть насмішкувато:
— Повеліває прийти чи просить, аби прийшов? Аварам не подобалось те, і все ж не посміли явити гнів свій на слон'янипа. Одне, он який велет є, а друге, каган велів таки кликати.
— Повелівають підданим, — сказали. — Ти не є ще таким.
— Ну, коли так, то прийду. Тільки не сьогодні і не завтра, десь аж на третім дні.
— Чом так?
— Сам приймаю гостей.
Мусили повертатися до стольного стійбища без князя словенів і потерпати: чи каган не возбуяє гнівом? Та за сим разом Баян не явив чомусь його. Сумирно слухав посланців своїх, сумирним був і тоді, як зайшов третього дня князь словенів та став перед ним на весь свій достойний подиву зріст.
— Сказали, ти хотів бачити мене, князя словенів, —
освідчився в незвичний спосіб. — Це я і є, князь Вірагаст.
Баян тепер аж ожвавився.
— Хотів бачити тебе, княже. Дивуюся з того, що содруги твої, лангобарди, знялися й пішли з Паннонії, а ти з родами залишився. Чом так?
Словении, видно, сподівався почути те, що чув, — був собі на мислі.
— А чо мали б іти услід за лангобардами? Ми на своїй, праотній землі сидимо. Де знайдемо іншу і чи тра шукати, коли маємо таку? Зваж і на те, достойний привідцю аварів: лангобарди ніколи не були нам содругами, тим паче великими. Колись прийшли в нашу землю, усілись на ній, тепер пішли. Ми ж як сиділи, так і сидітимемо.
"Такий справді невчений життям чи почуває за собою неабияку силу? — гадав тим часом каган і що далі, то пильніше приглядався до словенина.
— Паннопія віднині належить нам, а відтак і весь люд, що лишився в Паннонії. Те не лякає тебе, роди твої?
Тепер привідця словенів довго й мовчазно дивився на Баяна.
— А коли не захочемо?
— Коли не захочете, можете йти за лангобардами або ще кудись.
— Яку ж повинність матимемо ми, коли залишимось під аварами?
— А таку... — хотів сказати: "як і при лангобардах", — та стримався: слов'янин, що найменував себе князем Вірагастом, чимось був до вподоби йому. — Лангобардам ви платили данину?
— Так.
— Мені не платнтимсте, коли зголоситесь ходити на моїх супостатів походом ратним, разом зі мною, ясна річ, і виставлятимете щораз вісім-десять тисяч воїв.
Вірагаст зиркнув на нього допитливо, а ще більше потішено й запитав:
— Як часто можемо ходити?
— Нe частіше, як підростатимуть здатні на ратне діли отроки у ваших і в наших родах.
Було про що думати, і все ж Вірагаст не довго роздумував.
— Я пристаю на се, достойний. Одначе з однією умовою.
— Якою?
— Ходитимемо з тобою на всіх, окрім своїх сородичів.
— Се ж хто такі?
— Слов'яни.
— Лише склавини чи й анти?
— І ті, і другі.
Баяна починала розбирати лють.
— Так не буде, князю. Повинність е повинність, її не ділять на "хочу" і "не хочу".
— Ми ділимо, кагане, на "можемо" і "не можемо".
— То все одно.
— Тоді бери данину і звільняй нас від походів. З землі своєї ми не підемо навіть тоді, коли всім доведеться лягти за неї в січі.
Каган відмовчувався якийсь час. Дивився на младомладого привідцю словенів пильним позирком очей своїх і відмовчувався. Зрештою надумавсь і сказав:
— Гаразд, я подумаю.
У нього був час думати: словени під його рукою, що захоче, те й вдіє з ними, може навіть потяти до ноги. А проте що довше думав, то певніше утверджувався в мислі: не потне. Одне, йому не тісно тепер із його родами, а друге, начутий був: слов'яни преліпі вої. І комонники з них не гірші за обрів, і щитоносці незрівнянні. А ще уміють бути таємними послухами у таборі супостата, незаміпимими провідниками в лісах, на річкових заплавах, як і будівничими подій, мостів через водойми. Його турми не степенпі робити те. Єдине, що вміють, — перти наосліп, брати чужинців на меч і сулицю. А слов'яни он які вигідні будуть на переправах, у таємних звідах. Заради цього зрівняє їх в усьому з аварами та приглянеться, як поводитимуть себе. Коли являть належну вірність та достойність — так і буде, коли ні — візьме з них усе, що можна взяти, і зробить конюхами.
XXI
Наступне літо, як і наступна зима, були для аварів і вдосталь ситими, і супокійними. А на поредлітті каган знову покликав до себе повіреного в ділах сольських.
— Лаштуй свою братію, Кандиху, поїдеш до імператора ромеїв із словом-речницею від мене. Путь неблизька буде, думай, правлячись, що скажеш йому, одначе знай: за сим разом маєш домогтися того, чого не домігся тамтого разу.
— О великий і мудрий!..
— Не поспішай падати духом. Нині ми не ті, що були колись, імператор теж іншим буде. У нас є тепер резони, Кандиху, не лише пропонувати себе, а й вимагати свого. Перший із них — авари живуть не на ромейській землі, свою мають. Другий — не втекли від ромеїв, е найближчими їхніми сусідами. Отож, коли прибудеш до Константинополя і станеш перед імператором, не плазуй, як ти вмієш, тримай себе гордо і незалежно, хай бачить і знає привідця ромеїв: авари колись не були їм рабами чи конюхами, нині і поготів не збираються бути. А вже потім, як переконаєш у цьому, скажеш і все інше. Передусім висловиш імператорові наше обурення з того, що імперія кликала аварів на службу, брала на себе он які повинності, тепер зрікається їх; що вона, всупереч споконвіку існуючим законам і поконам, посіла фортеці Сірмій та Сінгидун, котрі, будучи донедавна гепідськими, мали б належати аварам. Більше того, вона взяла під захист короля гепідів Кунимунда, багатьох його герцогів та баронів. Каган, скажеш імператорові, і його турми вимагають повернути все те — городи-фортеці на Саві і Дунаї, перебіжчиків-гепідів, що знайшли захист під крилом ромеїв. Коли воля наша буде усолоджена поверненням того, що належить нам яко звитяжцям у січі з гепідами, коли імператор, всупереч колишній речниці своїй і гніву своєму, платитиме аварам бодай те, що платив імператор Юстиніан, та ще те, що визначалося колись утигурам як допоміжна плата за послуги ратні — то авари, як і утигури, тепер підвладні аварам і надалі будуть содругами ромеям, надійною в їхніх ратних помислах силою. Коли ж усолодження бажань наших, а відтак і платні не буде, авари, скажеш, підуть походом на ромеїв. Утямив, чого я домагаюся від імператора?