Каломела в усьому старається бути угодною своєму мужеві. Бо теж, як і він, упевнилася: що не день, то рідніший стає їй Заверган, і не лише в таїнстві слюбної ночі. Бачить у ньому людину, ладну й спроможну захистити її в суворому світі, мужа, що заступив собою вітця, матір, став єдиною твердю в житті і надією з надій. Через те он як сполохалася, почувши, що може покинути її. Бо що, справді, буде, коли покине? За попонами утигурів у відсутності хапа володаркою землі, що належить роду-племені, став жона його. А в кутригурів покони мало чим відрізняються від утигурських. Дуже можливо, що піде Заверган у похід і повелить їй, жоні своїй, правити стійбищем, родом, землею. Що робитиме, коли повелить? Чи вона відає, що то є — правити, як повестися з усіма, аби відчували: над ними є надійний розум і тверда рука володарки?
— Не полишай мене, муже мій! — благала не тільки голосом, усім єством своїм і ще довірливіш тулилася до Завергана. — Я не те що довго, дня не зможу без тебе.
— Кажу ж, ми ще сперечаємося.
— Усе зроби, аби подолав кметів своїх і лишився. Хай потім... Хай колись, як приживуся у вашім роді та звикнуся до роду, а зараз не полишай, бо пропаду без тебе.
— Правда?
— Атож. Ти єдиний нині, на кого можу звіритися, за ким живу і збираюся жити. Не стане тебе — не буде в мене й захисту-опори.
— А кревні?
— Вони віддали мене тобі і тим відрізали від себе, сказали: "Віднині належиш іншому родові".
— Тоді я тим паче опиратимусь і перечитиму намірам кметів. Чуєш, утіхо моя, тим паче!
Мабуть, повірила, бо ще рвійніше ніж будь-коли, обняла Завергана і тим сказала Заверганові: "Ти не пошкодуєш, що вчинив так. Небо свідок тому: не пошкодуєш!"
Обіцянка та зробила твердішим у намірах та діяннях і завергапа. Вийшов другого дня перед кметів і сказав:
— Говорили доста. Настав час визначити, що вдіємго. Хай кожен встане і скаже.
Майже повен був: скажуть не те, що хоче, і не тому, що звикли діяти наперекір ханові, що забракло па старості літ глузду. Випні не звичка і не глузд, винна убогість, котру пустив за кутригурськиіі стіл вітець його та й залишив гостею на довгі літа. А ще винен він, молодий хак кутригурів. Бо нічого іншого по вигадав по смерті вітця, зголосився, не помисливіші, з кмстями і пристав до поради кметів: земля кутригурська по може вже прогодувати всіх кутригурів, слід шукати іншу. А коли так, вишукаймо серед нас бувалих та мудрих і пошлімо їх у світи шукати іншу землю — ту, що позбавила б убогості, винагородила б статками і благодаттю.
Воно ніби й так: збіднів стсіг, не тоіт, що був колись. До всього й літнє сонце смалить нещадно. Хай не щоліта, все ж доволі часто вигорають даровані землею трави, а не стає в степу трави, не стає й поживи для комопсії, корів, овець, ширяться пошесті і настає падь. Та ба, й посланці не потішили знахідками. Три літа ходили, вдаючи із себе калік перехожих, а виходили мало. "Ліпшої землі, як при Дунаї, — сказали, — немає, хаііе. То не земля — дар Неба. Одна біда: обсаджена вона. Коли хочемо сісти на ній, мусимо йти і брати силою або ж проситися в імператора в підсусідки. Він дозволить оселитися, коли візьмемо на себе повинність берегти обводи його імперії від вторгнення слов'ян".
Колись засумував би, чуючи такі звіди. Тепер же, після розмов із Каломелою і своїх намірів щодо Каломели, збудився втішено і воспрянув духом: ось ті перепони, що змусять кожного, хто має здоровий глузд, утриматись від походу. Бо хто з супротивно мислячих зважиться змагатися з такою силою, як ромейська, кому спаде на думку піддаватися під ромсїв, бути колонами в них чи й рабами із вдячності за те, що дозволять жити на щедрій злаками землі?
Наперед не виривався, ждав, що скажуть кметі. Та не діждався сподіваного. Слово взяли інші звідуни й додали до того, що чули вже від їхніх содругів: ромеї ув'язли в затяжну січу, мають намір підкорити собі Західну Римську імперію. Коли кутригурп справді націлилися йти за Дунай, мусять скористатися нагодою і йти зараз. Склавини, до речі, роблять це і дуже успішно: йдуть до Іллірика всіма своїми родами, добувають оружно землю й сідають на пій.
Отоді й заговорили кметі.
— А ми чим гірші? Чи в нас не доста сили, щоб відтіснити ромеїв з Придупав'я і сісти при Дунаї? Іти — і тільки! Зніматися всіма родами і правитися до Мізії, а то й далі — у Фракію!
— Це нагода, братове! Користаіімося нею і йдім! Другої такої може й не буде.
— А що буде, коли в ромоїв відшукається сила, що витурить нас звідтам? — перечили їм обачніші. — То могутня імперія, кметі. Не забувайте про те.
Зчинилась суперечка. Одні стояли па своєму, інші — на своему: пощо зривати з ііасіїджспих місць роди; хай лишаються па Опгулі, а вої підуть і добудуть для них землю. Чи тоді, як добудуть та утвердяться, не можна буде пересилитися?
І ті, і другі вдавались до хапа: скажи, достойний, що це так, що правда на нашому боці. Та хап відмовчувався. Бачив-бо: кметі не поділилися ще так, щоб гору взяли одні чи другі, а крім того, брав під сумнів те, що казали одні, брав і тс, що казали другі. Щось він не помічав, будучи на обводах, аби люд так дуже знемагав, терплячи безліття, чи почував себе стісненим, аби зрікався, гнаний убогістю, землі батьків своїх. Бачив інше: стііібищапи возвеличували хана за те, що замирився з утигурами і тим замиреппям утвердив їх у мислі: час класти край кочівлі. Доки тинятимуться по світу та шукатимуть ліпшого місця на землі? Чи не пора замиритися з усіма іншими сусідами, приглянутись, як живуть осідлі, та й самим сісти вже, множити на дарованій богами землі роди свої?
"Це вам, кметям, всього замало, — чув себе обуреним Заверган. — Це ви прагнете походів і наживи в походах. То так і скажіть. Пощо згадувати бозліття і накликати його на себе?"
А проте не поспішав казати це вголос.
— Не галасуйте всі, — підніс над собою руку. — Настав час стати на твердій мислі. Кажіть її кожен окремо. Мій рішенець визріє лиш після того, як знатиму ваш.
Кметі не скоро вгомонилися. Зрештою, видно, домовились між собою і виставили наперед найстаршого — Котрагіга.
— Я був би тричі проклятий родом своїм, — сказав вій, — коли б забув про здоровий глузд і зголосився з тими, які ладні знятися з усіма пожитками, з дітьми та старинею і йти, не відаючи куди. Твій, хане, дід — хай буде благословенним ім'я його, яко ж і пам'ять про нього — казав свого часу: "Не той одважний, що може стати з сильнішим за себе па прю, а той, хто певний, що здолає його". Отож раджу покладатися спершу на мудрість, а потім уже па одвагу. Не потурай тим, хто не думас, ідо робить.