А супротивний берег мовчав. Нічим не виказував себе тоді, як підійшли й посунули в Дунай аварські турми, лангобардські тисячі, німував і після, коли ті турми та тисячі виходили з Дунаю й затоплювали собою видолинки, гаї та урочища по другий бік ріки. Бо сталося так, як і передбачав Баян: спали захмелені гепіди, їм не до тривог було.
Першими не пробудилися від сну сторожові в подунайських вежах, за сторожовими — ті, що спочивали в солодощах хмільних по сусідніх із Дунаєм сельбищах, а вже потім не поминула кара за безпечність і табори. Обри уміли вторгатися в лави супостатів своїх навальне, та вміли проникати й тихо. Спішувалися неподалік від табору, обкладали сонних гепідів і, впавши хмарою, різали підряд і на вибір, на вибір і підряд — кому як лягало на серце.
На сонних не в кожного знімається рука — від крові сонних навіть бувалих у бувальцях нудить. Та чого не вдієш за гуртом. Он скільки вколотилося їх, тих, що прийшли взяти гору над гепідами, й поспішають тепер, гнані жаданням, як і страхом. Чи в такій велелюдній різанині переситишся ремеслом татей і утримаєшся від татьби? Заніс меча раз, заніс удруге та й мусиш уступати місце т9му, хто напирає ззаду. Коли ж тих, що напирають, тьма, то де тут до вагань і де до нудоти? Піддається один з другим силі виру людського, переймається виром і не тямить, що чинить. Зате опісля, коли табір залили кров'ю та впевнилися: тепер у гепідів не буде сили, спроможної вийти супроти аварів, не визнавали за потрібне приховувати своє місце в звитязі, являли себе всім і по можливості голосніше.
Турми аварські не перли, як водиться в інших, суцільною лавою. Йшли на пересічень і краяли землю Гепідську на шматки. Аби виділи гепіди і певні були: супостат всюди, від нього немає рятунку, не буде й пощади.
Її й справді не було. Гула земля під ударами тисяч і тисяч кінських копит, гуло потривожене стогоном безжально битої землі небо, а в донедавна чистому, вимитому росами аері зависала темними шлейфами пилюга. Гейби оповіщала всіх: йде непоборна сила, єдиний рятунок від неї — здатись на милість звитяжців, поступитися всім, що маєш.
Та кому хочеться поступатися хижею, що захищає від негоди, маєтністю, що є у хижі, а тим паче втіхою-жоною, такими младомладими і такими беззахисними перед безліттям дітьми? Усе те було досі благодаттю, хай і якоюсь, все ж долею. Тож і збирались, хто міг ще зібратись, до гурту, єдналися в силу. Мізерна була вона супроти об'єднаної сили обрів і лангобардів? А так. Коли король не вистояв із своїми тисячами, де вже вистояти їм, сотням. І все ж стояли до пори до часу. Вже потім десь зміталися лавиною й губились у лавині, а все, що піддавалось вогню, бралося вогнем, в чому була нужда супостатам або всього Лиш забава, бралося супостатами. Мужів в'язали і берегли осібно, младомладих жон і дівиць також осібно. Лише стариню та малих не брали до полону. Коли самі не підверталися під стріли та мечі, лишали в хижах.
Плач і стогін ішов донедавна святковою й веселою в святешних забавах землею. І слалися дими, ревла трубним голосом непоєна та недоєна худоба, іржали кобилиці, що втратили лошат, а ще головніше — полишені напризволяще лошата. Авари, як і лангобарди, не зважали на те. У них одна турбота — ломитися в глибинні марки Гепідської землі, дрібнити та тяти силу гепідську.
Коли каганові доповіли якогось дня: король Кунимуид покинув своїх воїв і сховався за стінами Сірмія, напевно знав уже: виправу завершено, можна почувати себе звитяжцем. Одначе турмам не сказав того. Зібрав під свою руку найближчі й повів до стін захопленої ромеями фортеці.
— Видайте нам короля Кунимунда! — зажадав через нарочитих.
Турми грали тим часом під стінами й казали тим: "Послухайтесь, бо й вам те буде".
Та ромеї не устрашилися їх.
— Король Кунимунд і його герцоги перебувають під захистом імператора, — сказали. — До нього й шліть сольство.
Баян хотів було стояти на своєму, та вчасно опам'ятався і вгомонив себе. Чи треба так далеко заходити? Взяттям Сірмія започаткує похід супроти імперії. А то занадто буде. Варто пождати, що скаже імператор про його вторгнення у землі гепідів, про воседля в Подунав'ї. Коли усе це зійде задаром, ще запитає в тих, що засіли в Сірмії та Сінгидуні, де король і чому не віддали йому короля повержених ним гепідів.
XV
Роди аварські понад сотню літ бережуть у пам'яті звитягу над савірами. Скільки ж берегтимуть вони ці дві останні — над утигурами і кутригурами та над гепідами? Стільки ж, як і попередню, чи забудуть так само швидко і легко, як і здобули? Не повинні б. Он як торжествують, відчувши себе звитяжцями, і як возносять привідцю свого аа те, що мудрістю своєю проклав путь до таких звитяг. А то знаменна прикмета. Що пам'ятне серцю, те пам'ятне надовго, тим паче коли та пам'ять — утіха для всіх.
Дзвенить веселіє повсюду, квапляться сородичі каганові, ставлячи намети, готуючи застілля. Буде-бо великоханське торжество, і таке, якого роди аварські, далебі, й не знали ще. З тої нагоди обрано найліпше місце в землі Гепідській — на узвишші, що підходить до самого Дунаю й возносить усіх не лише над його голубінню, а й над світом, звезено з підклітей гепідських стільки яств та напоїв, стирловано стільки отар овець, що ними можна уситити люд Дакії й Паннонії, разом узятий. Воно й не дивина: на торжество кличуть усіх, причетних до звитяги. А їх буде та й буде. Тож дбають не лише про застілля, а й про привілля, як і про житло. Звідтам, де стане стійбище каганове, і з ближніх до нього околій відселено всіх до єдиного гепідів. На чільнім місці возведено великоханський намет, поряд — намети тих, що завжди мають бути під рукою в хана, за ними — житла його жон та дітей. Супроти великоханського намету і на чималій відстані від нього — надійно захищені від негоди столи, за якими повелитель аварів прийматиме іменитих гостей, ще далі — наметиопочивальні, а вже по околіях — житла для всіх із роду Баянового і тих, що готують застілля та прислуговуватимуть на торжестві.
Кликались на визначений день і гості. Коли той день настав, Баян не міг не потішитися з шани, якої удостоювався він не лише від своїх, а й від сусідів. Король Алвоїн привів із собою стільки лангобардських герцогів та баронів, що з них можна було б зрихтувати турму. Диво невелике: спільно брали гору над гепідами, чом не повеселитися тепер купно з побратимами і не воздати належне такому побратимству. Франкський король Сигеберт утримавсь від гостини, сольством відгукнувся на запросини нового сусіди. Однак чисельність його сольства, челяді, що прибула із сольством, недвозначно казали: він розуміє значимість звитяги, що її здобули авари над гепідами, як і значимість воседля аварів на гепідській землі. А того доста Баянові. Не ждатиме ж величальників від імператора ромеїв. Імператор хай посидить у себе в Августіоні та помислить тепер, кого втратив він, зрікшись соузу з аварами, і кого придбав собі в особі аварів, що сіли в Подунав'ї.