Сумління заговорило в душі імператора чи всього лиш шкода себе стало, — защеміло серце, і так дуже, що змушений був насторожитись, а там і захвилюватися, ба й заметатися в ложі. Силився звестись — дарма, покликати, аби прийшов хтось та став на поміч — і крику не спромігся подати. Хапав ротом аер, а натрапляв на пустку, знову хапав — і знову те саме.
"Господи! Спаси й помилуй", — зблиснула коротким спалахом думка, та, зблиснувши, одразу ж і згасла.
VIII
Дзвонили по померлому в усіх церквах. А їх у стольнім городі Візантії є та й є, тож подзвін чули не лише по один і другий бік Босфору, а й далеко поза Босфором. І сумували, чуючи, та молилися за упокій душі Божествоішого. Хай бог простить йому гріхи його. Он скільки літ правив імперією, які клопоти мав, думаючи за всіх і дбаючи про всіх. Чи в тих клопотах важко оступитися, а то й схибити? Зато ж і зробив псмало: будував храми, сприяв процвітанню віри Христової, був нещадний з відступниками, яких теж було та й було. Господь-бог свідок тому: жоден із його попередників не дбав так про церкву і служителів церковних, як дбав Юстиніан.
Сумний був подзвін по померлому, та ще сумніший спів церковного хору — і тоді, як заносили імператора в святу Софію, і коли йшла там похоронна відправа. Печаль і тугу клав усім на лиця. Навіть пишноти, що ними не поскупилися святі отці, обставляючи похорони, навіть велелюддя на похоронах не приносило полегкості.
"Боже праведний! Боже милостивий! — хилили достойники осмучені лики, а жили вже тривогою, — Що буде з ними завтра, післязавтра? Хто сяде на місце Божественного і іцо принесе усім, возсівша на троні?"
Певно, ця ж тривога гнала в усі ківщ імперії й гінців, що везли по похоронах перший едикт нового імператора. "Я, Юстин Другий, — писалося в ньому, — сівши з волі всевишнього та з повеління покійного імператора Візантії, в бозі почившого Юстиніана Першого, на трон..."
Про що йшлося далі, може, не кожен знав, зате догадувався: новий імператор оповіщає префектів, намісників, преторів, президів, проконсулів — усіх, що сидять у провінціях і правлять провінціями: імператор Юстиніан Перший помер, він, Юстин Другий (Молодший), узяв на себе тягар державної влади у Візантії й повеліває бути віднині покірними йому, а ще — пильними, пильними й пильними. Чому саме пильними, теж догадувалися: покійний імператор, царство йому небесне, далеко замахнувся в діянніх своїх, та не зробив содіяне надійним. Варварський світ не лише на обводах хитає візантійську державу, погрожує й тропу. Навіть просвіщенні Сасапіди забули про укладений з ними вічний мир і норовлять відторгнути від земель, що в під скіпетром імператора, Вірменію, а відтак перетнути торгові путі, що йдуть через неї, позбавити Візантію її металургійного центру, нарешті, значного контингенту військ, що ними постійно поповнювались візантійські легіони.
Префект Том, вчитуючись у невеселі рядки імператорського едикту, подумав передусім про аварів: віднині по анти — вони найлютіші вороги імперії. З антами він, а відтак і імперія перебувають у надійному мирі, а чи матимуть його з аварами? Щось не схоже на те. Всього шість літ перебувають у Скіфії і встигли .спустошити її: беруть за карк "вельмож, аби давали та й давали їм живність, грабують, нехтуючи законами імперії, люд. Терпець урветься колись і піде ворохобня. Хай царствує на небесі покійний імператор, та він вчинив непоправну дурницю, запросивши ава'рів. Поміч від них матимуть чи ні, а халепу вже мають. вдино вірним було і буде — виперти їх туди, звідки прийшли. І поява нового імператора — чи не найліпша в цім ділі нагода. Лишається не схибити, знайти найбільш певний виверт, аби умисел став дійсністю, а намір — звитягою. Яким він має бути? Сісти в лодію й податися до Константинополя, а в Константинополі сказати Юстинові все, як є? А чом би й ні? Нині всі до нього правитимуться, надто префекти. Він не префект, всього лиш епарх якихось десятирядних Том на обводах? А коли не когось іншого, саме його, епарха Віталіана, відвідала слушна мисль? Імператор заговорив з усіма, в тім числі і з ним про супокій у державі, то чом і не стати перед ним із мислю, що забезпечить супокій коли не на віки, то на найближчі десятки літ, тим паче, що є на те вагома причина: анти воліють поновити укладений раніш із Візантією ряд. Обри отож не потрібні. Якщо за Дунай і немає резону випирати їх, то хай імператор кине тих татей на склавинів. Чи їх, зрештою, не затим кликали сюди?
Вирішено: завтра, ні, післязавтра й вирушить. Підготується, дасть підлеглим вказівки — і на драмон піде. Хто відає, як довго доведеться стукатися до імператора, аби достукатись.
Був певен у намірах своїх, а тому неабияк вдоволений собою. І піднесений духом також. Та перед самим від'їздом на його добрий настрій несподівано посягнули: біля полуденних воріт фортеці об'явилися комонні авари, такі чисельні, що сторожа змушена була зачинити ворота і увідомити про те епарха.
— Як багато їх і чи авари то справді?
— Не менше тисячі, достойний. А що авари — то напевно. Самі бачимо, та й вони те кажуть.
"Це що за дивовижа? Демонструють, яка в них сила?"
— Питали, чого хочуть?
— До вашої милості, сказали.
— То хай іде один хтось. Ну, коли не один, то три. З тисячею мені немає потреби говорити.
Він не забарився прийти, той один. Був високий на зріст дужий у тілі, волосся, як і всі сородичі його, мав дояге заплетене в коси в червоними стрічками на кінцях. Та не те подивувало епарха — терхан не належав до мужів літніх. Не отрок уже, одначе й до мужа йому далеко. Коли б не гострий, ба навіть викличне гострий погляд та не мужні риси на застиглому в суворості лику, і зовсім скидався б на нерозумного в затятості отрока, а то й на упольовану й примусом поставлену перед ним, епархом, дівку.
Ця затятість, а найбільше младомладість авара-сла збудила в серці епарха щось схоже на обурення.
— З ким маю честь говорити і з якого приводу?
— Апсих я, перший із терханів у великого кагана аварів Баяна. А прибув до тебе, аби сказати: наймані імператором вої аварські, як і кревні їхні, знемагають без живності.