Пождала мить, другу і вже потім казала далі:
— І вас прошу, трави цілебні, рятівники наші. Прошу й благаю: не ховайтесь від мене по галявах лісових хащами від людей заступлених, поспішіть до рук моїх.' Та що веліла вам вирости, дозволила мені взяти вас і поміч немічному подати.
Знову пождала, схоже, ніби дослухалася до голосу землі, трав, і вже потім рушила до лісу. Скільки вбирала зілля, стільки й промовляла до нього, та уповала на щедрість, та ждала щедрості. І зілля не залишилось байдужим до тих благань. Дарма, що шукала його в чужому лісі, в чужій землі, знайшла і шандру, і буквицю, і сельдерей, а головнеє — швидко очищаючу стравохід вістунку. Так зраділа Цій своїй знахідці, що не зуміла й стримати себе. Стала перед нею на коліна і воздала хвалу — богам, землі, травам. А вже потім рвала і бачила себе звитяжною у змаганні із Славомировою неміччю та осміхалася, чуючи за плечима силу.
Принесла ту радість і в терем князя Богданка.
— Як він тут, мій внучок? — питається в Зорини.
— Усе ще спить, матінко гожа.
— Слава богам. Пішло на ліпше, значить. А прокинеться — і зовсім ліпо буде. Рятівне зілля знайшла для нього, доню.
Чи тому, хто жде — не діждеться рятунку, багато треба, аби повірити в нього? І заясніла видом Зорина, і в поміч матері стала. Варили, доки Славомир спав, одне, варили друге, варили й трете зілля. Мати передавала науку баяння, донька переймала її та дякувала богам, що послали до неї стареньку в таке тривожне літо. Що було б із Славомиром, коли б вона не об'явилася перед сією наиастю в її теремі? Боги світлі та боги ясні, що було б?!
Ні з ким не ділилася сими мислями, а всі, навіть найменші, саме так зрозуміли: коли б не бабця та не її баяння, ив було б уже Славомирка. Бо Обида щедро винагородила його трутизною, більше седмиці виводила її з тіла та й по тому не одразу набуло воно сили, що буяла колись. Тож внуки і зовсім вподобали гостю з Тивері. І руки цілували їй першій, коли зустрічали вранці, і хвалу воздавали, як ніхто не воздавав матері Людомилі на всім її віку.
А що ж Людомила? Чи була вдоволена всім тим? Пробі, надто довго не знала вона, що таке щирість та прихильність людська, аби не завважити їх та не воздати належно. Ои яка старанна, коли порається в господі, і яка вигадлива та втішена, коли бавиться з дівчатками. Присяйбіг, Зориіі і самій хочеться бути тоді з ними, такими, як вони. Через чотири седмиці маминого гостювання на Втікичі доконечно увірувала: усе стає на круги свої, через шість седмиць і зовсім певна була: мати й не помишляє вже про повернення до Тивері. А таки вишукався день, коли змушена була попрощатися з тою певністю.
— Любо мені в тебе, — сказала якось мати Людомила, — та пора й честь знати.
Була б Зорина сподівана, не так боліспо прийняла б цей її умисел, а з несподіванки ледве знайшла в собі силу устояти на ногах.
— Що се ви надумали, мамцю? — запитала крізь сльози. — Чи на Тивері не набулися ще? Чи я така осоружна вам, що вже й покидаєте?
Таки не стрималася, пішла, затинаючись, до лавиці під вікно, сіла та й захлипала. А мати й собі.
— Коли ж серце болить, — виправдовувала себе і свій несподіваний намір. — Ти тутки в добрі та супокої перебуваєш із мужем, дітьми, а в тих, що на Тивері, супостати під боком. Чи відаєш, що кутригури сидять тепер між нами і Дунаєм, а наш Веселий Діл — он яка спокуса для них?
— То ви заслоните собою і Веселий Діл, і тих, що в Веселім Долі?
— Заслонити не заслоню, одначе й тут будучи, зітлію. Бо те й роблю що думаю, а надто поночі: що там, як там?
— Я вам не мила, бачу, — ревніше, ніж досі, заплакала Зорина. — Не можете простити того, що пішла з Богданком. А що було б, коли б залишилась при вас, мамцю моя і без Богданка? Чи відаєте, що я сама висохла б на пні і вас висушила б до краю?
— Відаю, доню, як не відати, коли є висушеною. Проте чи варто згадувати се? Ті рани давно зарубцювалися, не через них пориваюсь я до Тивері. Кажу ж, тривожно там та й вік свій звікувала в Тиверській землі, правдивіше' в Веселім Долі. Як можу бути тепер без нього?
І нарікала на матір, і жалілась матері —~ дарма, Людомила не переінакшила того, що надумала. Кивала на поліття, казала, воно не за горами вже, підуть дощі як вибереться тоді в таку далеку путь і як здолає її? '
— То по зимі й поїхали б?
— Ні, доню, серцем чую: маю зараз їхати. Не сказала тоді своїй кревній: "Коли б ви знали матінко, як лякає мене те, що чує ваше серце", а попрощавшись, таки не втрималась і крикнула в угоду жалям своїм:
— Як же мені не лякатись і не балувати, коли напевне знаю: попрощались ми назавжди?
VII
Хотілось чи не хотілось того імператорові, а мусив визнати: літа не ті вже, щоб подолати неміч. Вісімдесят третє літо минає, як топче на землі цій ряст. А то межа. Доки давили на рамена лиш літа, знаходив у собі силу і возсідати на троні, і повелівати з трону. Нині не здатний на те. Тяжка недуга геть надломила його. Не лише з імиерією, з собою впоратись не годен. А як хотілося б... О боже праведний, як хотілося б звестися, підійти до високого, що з нього півсвіту видно, вікна та глянути на привілля земне, на милу серцю імперію. Сонце ж бо встає. А коли встає сопце, її найдалі видно. Одразу за Золотим Рогом Босфор котить сині хвилі в море, за тамтим морем стеляться доли та возпосяться гори Еллади, далі _ Іллі. рик, ще далі — землі Західної Римської імперії, ті, що їх повернув він до лона Візантії. Це коли дивитися з вікна на полуночпий захід, вздовж полуночних берегів Середземного моря. На полуденних ще численніші і нічим не гірші, коли не ліпші, провінції: Віфіпія, Фрігія, Геллеспонт, Лідія, Памфілія, Карія. Ще далі — Ісаврія, Кілікія, Сірія, Фінікія Ліванська, Палестина, а там — Єгипет з його перлиною на Середземномор'ї — Александрією, Лівія, преторій Африка з провінціями Завгитана, Карфаген, Тріполі, Нумідія, Мавританія, нарешті Сардінія. То це лиш ті, що лежать на захід сонця. А скільки їх лежить на полуніч від Константинополя і на схід? Від Дакії, Мізії та Фракії до Абезги і Вірменії — все Візантія і Візантія. Світе ясний, хто ж правитиме такою імперією, коли його, Юстиніана, крий боже, не стане? І хто спроможний буде правити? Юстин?