Ті з дівок, що для них умикання се не будо несподіванкою, швидше навпаки — солодким жаданням, лише зойкали дзвінко, коли отроки брали їх на руки й ступали на кладку, та й сиділи тихо або горнулися тісніше до свого обранця й казали радісно-перестрахано: "Йой, матінко! Лячно ж як!" Зате всі інші не піддавалися тоді, як брали їх перед кладкою на руки, кричали та пручалися й на кладці. Бо знали: дівка, котру молодець перенесе кладкою через річку (в один, а потім і в другий кінець), хоче чи ие хоче того, а має брати слюб. Єдина надія порятуватися від сеї небажаної несподіванки — випручатись і втекти або ж упасти разом із молодцем у воду.
Тож не всім щастило перенести свою обраницю через річку. Коли не за першим, то за другим разом дівка паїДала сама і отрока валила в воду. Такій поспішали на поміч, довше і голосніше, ніж будь-кому, кричали: "Слава!".
Молодець же не повертався уже до гурту, брів, поганьблений, на супротивний берег і тинявся там, доки не надходила ніч, або до ночі перепливав десь-інде річку і йшов у свою оселю непомічений. Зате щасливих, тих, кому боги посприяли перейти кладкою в один і в другий кінець незамоченими, вітали і радісно, і зично, так, щоб чули про тоту радість усі околії.
— Ідіть щасливії — казали проводжаючи. — Питайте дозволу в старині та кличте на воседля!
— Ано, усіх кличтеї Берете не щось там — слюбі .Проводжали та й притьмом поверталися до річки, через яку лежало три кладки і на кожній кладці вирішувалася чиясь доля.
V
Усе казало: живи та тішся, князю Тивері. Люд твій обстояв себе у січі, най і потіснений, все ж лишається в своїх обводах і не змалілим на силі, ні. Коли вистояв супроти такого супостата, як обри і ті. Що йшли пліч-о-пліч із ними, в, вважай, міцним і дужим. Та й родина не може пе возносити дух, не веселити серце. Жона була і є дозрілою ягодою у вирайськім саду, діти ростуть, гейби з води йдуть. І які діти. Боги світлі та боги яснії Тільки б жити та умйлостивлювати вас за сю винагороду. Оп як багато хотів, беручи слюб із Миловидою, а те, що дала родові Миловида, перевершило навіть його хотіння. Шість синів-соколіи, шість твердей мае для княжого столу, окрім Малчивого Богдапка та Малчиних доньок. Чи то жарти? Коли буде снага та сила, виростить шістьох сотенних, затим — тисяцьких. А Богданко... Князь уже в, його перша і надійна твердь. Чи з такою твердю гоже занепадати духом і почуватися змалілим на силі? Присяйбіг, не годилося б. А почувається, бач, таким. Невже це смерть князя Добрита так вразила, правдивіше, та скрута, в якій опинилася земля Троянова по смерті князя-привідці? Далебі, що так. Більше немає чому гнітити серце, каменем лягати на плечі.
"А доля Злати та Милани?" — вихоплюється інша думка. — То мала гризота, не те, що точить силу, безліття?"
Йой, хто ж каже, що не те. А все ж Злата з Миланого розшукалися вже. В той самий день, як повернувся до Черна, знав: у Томах вони, ось-ось ромеї доправлять у рідну землю. Солід пообіцяли доста, можна бути певним: за такі соліди доправлять живими і здоровими. Та ба, і певність ся пе тішить. Щось інше ссе за серце іі підточуй силу.
Зістарівся уже, розтратив її у січах та походах? Чом би й ні, он у якій круговерті буває мало не щоденно, а та, що Її завертіли обри, і зовсім надломила.
"Потрібний супокій. Над усе потрібний супокій! Буде він — повернеться до тіла й сила, а повернеться сила, все стане на круги свої. Далебі ж, не час іще думати про Вира й. Та й не випадає іти туди нині. Що буде з Тивер'ю і що — з людом Тивері, коли мене не стане? Сини надто младомладі, щоб міг котрийсь сісти на отньому столі. А ще ж є всі анти і вся земля Троянова. Хто про неї подбає тоді? Острозор, Зборко? Коли щось трапиться зі мною, більше справді не буде кому. Оба ті князі позирають нині, щорравда, у звільнені обрами степи. А то погана прикмета:
про Дунай мало дбатимуть. Острозор так і сказав, коли від'їздили після тризни по князю Добриту з Волина: "Тепер ти, князю Тивері, єдина наша надія на Дунаї. Доки ти є, доти буде й певність: ані обри, ані ромеї не підуть заідтам. Відають-бо, з ким матимуть січу".
І обри, і ромеї відають, далебі, що е на антах князь Полог. Та відають вони й про те, що він малів вже на силі, що дуліби пе посадили ще та чи й скоро посадять когось на місце князя Добрита. А доки не посадять та не утвердяться в мислі, що посадили кого слід, не збереться всеантське віче і не назве князя-привідцю — того з багатьох антських князів, котрий найбільш достойно дбав би про супокій на обводах. Що коли обри чи й ромеї скористаються цим і захочуть потручати їх, своїх упертих і неподатливих супостатів? З боку степу загроза здиміла, і, здається, надійно. Зате он як подвоїлася вона з боку Дунаю.
Ходить князь Волот із кутка в куток по просторій кліті чернського терема і думу думає, часом зупиняється, чогось дошукується і знову йде. Аж чує, затрубили в роги біля східних воріт, доки вдягнувся та вийшов — прискакало й гінці.
— Радій, княже! — сказали. — Світлий день настав: доньки твої прибули з чужкраюі
Де й сила взялася. Гейби оновленим відчув себе, оновленим і помолоділим. І до воріт вийшов не по-старечому прудко, і в воротах був не князь, а потішений довгожданою зустріччю вітець. Тоді вже, як обняв доньок та вгомонив бодай якось радість сердечну, передав Злату та Милану на руки жони своєї і став перед сановитим ромеєм.
— Спаси біг, добра людино, — вклонився йому, — за миле серцю діло. Проходь у терем мій і будь гостем жаданим.
Дякував та й дякував епархові, коли правились до господи, слухав подробиці порятунку і знову дякував, поселяв гостя у горішній кліті свого терема і запевняв: тут йому буде, гейби у рідної мами — і м'яко, і затишно, і вольготно. Коли гість має час та бажання, повезе його й до отньої оселі, на літні лови по озерах та перевісищах.
Епарх те й робив, що усміхався та кивав, зголошуючись, головою. Одначе до пори до часу. Почувши слово "лови", зробив застережливий знак і сказав:
— Ні, ні. Князь мусить знати: повинність епарха зобов'язує мене бути в Томах. Відлучився лише тому, що хотів побачитися з князем-сусідою і власноручно вручити йому доньок. Вітець їхній, сподіваюсь, наготував те, що обіцяв за порятованих?