Княгиня Зорина перша захмеліла від них і спинила огира.
— Чиє се поле? — обернулась до сотенного.
— Общинне, достойна.
— Знаю, що общинне. Волостелини у нас не мають ще свого поля. Якої общини, питаю?
— Закутської, далебі, вона сусідить із нашою. Помовчала, доглядаючись до поля чи до одмін, що відрізняли оброблене людськими руками поле від необробленого, і вже потім додала, рушаючи:
— Гарно уходжепе поле. Минулого літа, пам'ятається, не було таким.
— Нового релейного старосту обрала община, тому й поле має невпізнанне.
— А чому я не відаю про тс?
— Певно князь Богданко відає, за нього видбувалися одміни.
Приострожила сильніше, ніж досі, огира, вела перед і мовчала. Лише розглядалася довкруж та являла вдоволення своє, розглядаючись. Обшир, дорідність уходженого оощиною поля тішили її чи та одміїїа, що різнила уходжене поле від неуходженого, того, що лежало ближче до лісу свідком минувшини й нагадувало про минувшину? І те і друге, мабуть. Он яке буйпотрав'я було на місці поля донедавна, як щедро засівалися доли квітом замість збіжжя, червленим, жовтим, білим, синім, знову червленим і знову білим та синім. Чи немає чому тішитись княгині що не стоїть осторонь від общинних турбот мужа свого^ що лишилася замість нього привідцею всієї Втікичі і дає лад як общинним, так і ратним ділам на Втікичі?
Муті гнали та й гнали услід за Зориною комоней, аж поки знову не опинилися в лісі, а там — і над рікою.
— Переправимося на супротивний берег, — повеліла княгиня, — Звідтам підступимо до Закутської вежі.
— Що ти, достойна! — силився угомонити її сотник, — То улипький берег, там нас можуть визнати за супостатів і повестися яко з супостатами. Та й свої подивляться на нашу з'яву чи не так само.
— Нічо. Зате удостовіримося, як пильнують на вежах знаючи, що йде брань, що супостат завжди може об'явити-1 ся на обводах нашої землі, і об'явитися неждано.
Княгині та ще привідці раті в князівстві не випадає перечити. Тож і не сперечались комонні. Мовчки погодилися а нею, мовчки й подалися через Втікич. Ріка не така вже и широка, одначе неспокійна, бистро й потужно несе свої води в ту, що звали на пониззі Синюхою. А бистрина зносила комоней, зносила й комонників, набігала невблаганно й не давала дрібними, на лихо частими хвилями перевести подих. Гаразд, що тривало це не так уже й довго. Та й супротивний берег у тому місці, де переправлялися, не був^ такий крутий, як вище по бистрині. Доправились до нього й одразу ж вибралися на твердь, а вже на тверді познімали з себе чадиги, викрутили, як тільки могли викрутити, не знімаючи, вдяганку.
Княгиня хоча й одійшла далі від мужів, зробила не більше, ніж мужі.
— Доста, — повеліла. — В путі, під стрілами Хорса сохнутимемо. Літо-бо є, пе зима.
До найближчої, Закутської вежі не така вже й далечінь. Одначе їхати треба було пеходжоним лісом. Доки пробилися крізь нього та зблизилися з путтю, що вела на вежу з боку уличів, і самі змучились, і комоней змучили до краю. Одне, петляли заростями, гоіїби лис по шкоді, а друге, мусили прокладати собі в них путь мечами. А те пе лише поту, і крові нерідко коштувало. Той був необережний і подряпав, пробираючись між химерно сплетеним гіллям, вид свій, той руки, а вже що строям дісталося!.. Справді, на татой-волоцюг стали схожі. Зате княгиня он яка потішена була. Як же, ціла ватага комонних людей зблизилася з вежею, чули-сьте, надійшла до неї з боку чужої землі, а на вежі і вухом не повели. Ті спали після нічних чат — і спали, ясна річ, сном праведників, — ті варили страву і менш за все думали про появу княгині та ще з землі уличів.
— Ми не далі як позавчора були в них, — виправдовував себе і чатових своїх десяцький. — Казали, утигурів потято на полуденних обводах землі їхньої, обрів також погромлено й відкинуто пріч. Коли і йде зараз січа, то десь при Дунаї, а се, достойна княгиня й без мене знає, оп як далеко.
— І ви поспішили повірити й увірувати в те, що сказали поселяни-уличі. А що казала я, ваша княгиня, коли посилала на сю вежу? Про те забули? Те пустили на вітер?
Десяцький мовчав і тим ще більшої додавав княгині злості.
— Завтра прийде на ваше місце інша сторожа, — пообіцяла і тим, здається, вдовольнила себе. — Ви ж станете перед княжим судом і будете судимі за недостойні воїв і оборонців землі своєї вчинки.
Пригрозила і рушила з вежі, сувора й невблаганна, рішуча в намірах своїх, а в тотій рішучості зовсім байдужа до того, що двічі купалася в Тікичі сама, купала воїв, котрі супроводжують її. Так ніби се он яка приємність, ніби не можна було залишитись на якийсь час біля ве?кі й обсушитися.
"Крута норовом, — стає на думці сотенний. — Бігме, набагато крутіша, аніж сам князь. Така справді судитиме, коли що, ні па мить по завагається".
Траплялись па путі скотарі, по розминалася так собі, не цікавлячись, чиї вони, як ся мають, траплялися весі, теж завертала й допитувалася, чи лаштують усе, що слід лаштувати перед жатвою, чи пожнуть і звезуть збіжжя до овинів, коли мужі не прибудуть із боролищ вчасно?
— Будьте старанні, — радила, — та не будьте жалісливі. Отроків ставте до діла — і на жатву, і на веректу. Най знають: у відсутність мужів ее найдосгойшша їхня повинність, та, що дорівнює ратній повинності.
Одні обіцяли та й розкланювались, інші жалілися: як пожнуть та звезуть із поля збіжжя, коли рук обмаль, а комоней ще менше.
— Кажіть про се релейному старості, най подбав, аби упоралися і з тим, і з другим, а бачитиме, що не впораєтесь, до сусідів мусить удатися, не допоможуть — до мене. Хліб — наші найбільші статки, твердиня здоров'я і життя. Зародив він сього літа щедро, не упустіть божих щедрот, вберіть і зсипте до житниць, наступного літа може й не зародити.
Певно, усю землю мала намір об'їхати, про все довідатися і всіх напутити — не поминала жодної верві, а в верві — жодної общини. Тоді аж угомонилася, як досягли крайніх на захід сонця, а серед тих крайніх — і сторожової вежі, що стояла на путі, по якій відселенці прийшли сюди з Тивері.
Її зустріли тутки як належить і, що найбільше здивувало сотенного та його сотню, — якось незрозуміле потішено.