XXIV
Князь Добрит стояв на високій вежі при Дністрі й пильно вглядався у далеч. Часом на полудень, де он скільки діб уже триває з обрами січа, часом за Дністер, де можуть об'явитися обри, а більше в ту сторону світу, звідки має прибути довгождана поміч. Давно неслав гінців до князів Зборка й Острозора з повелінням не відсиджуватися більше на обводах улицької землі з такою, як у них, силою, слати добру половину її, і то негайно, в поміч дулібам та тиверцям. Обри облишили думати про Улич, всі свої турми кинули в пониззя Дністра й пруть туди так дужо, що стримати їх без улиці.кої та поляїіської раті й помишляти годі. Лишається дбати про інше: аби навала з чужкраю не перекинулася в полуночі верві землі тиверської — на Черн і Дикушу.
Хто міг передбачити, що обри — така чисельна і така невідаюча страху сила. Їх знімають із сідел стрілами, кладуть у покоси мечами, а вони не зважають на те, пруть дужо й навальне, стинаються мовчки і люто, гейби знетямлеііі чи засліплені. Коли пускали про них поголос, лякали навалою, гадав собі: дарма, сграх завжди мав великі очі. Тепер пересвідчився: лякали і лякались не без підстав. Анти теж не дрібнотілі і буєстю своєю в усіх землях знані. А обрів не страхають, бач, обри самі зугарні настрахати антів як могутністю тіла, так і непохитністю серця.
Що буде і як буде? Чи вистоїть князь Волот, під оруду якого віддав дві третини й своїх тисяч? Тільки б вистояв. Чуєте, боги, тільки б вистояв! Він, князь Добрит, не годен уже очолити меча й стати привідцею в січі. Далекий перехід, посіяна навалою тривога, а надто втрата Мезаміра, мужа доньки його і мужа мислі, геть підкосили в ньому силу, збороли до решти й дух. Єдине, чим може пособити тиверському князеві, — воями, що привів із собою. Визначив для них привідців і розіслав по всіх усюдах: своїх — на боролище, під Болотову руку, древлян — стерегти береги Дністра на підступах до Черна, чатувати на путях, що ведуть із пониззя в глибинні верві Тиверської землі, ще інших тримає при собі на той випадок, коли антам будуть непереливки, а князі Зборко й Острозор не встигнуть прийти і стати їм на поміч. Вага січі і клопіт про звитягу в січі лягли на рамена князя Волота. Се теж тривога, і неабияка. Добре, що він є там, у передніх лавах. А як буде, коли не стане? Апо, що тоді буде?
Князю Болоту справді сутужно було. Та він не падав духом і не думав про смерть. Тим, хто стоїть ближче до неї, завжди видається, що вона недоступно далека. Тож іншим клопотався і дбав про інше. Знав: ось-ось має надійти поміч з-за Дністра, одначе не уповав на неї, тим паче аж надто. Прийде — тоді й уповатиме. А поки що покладався на тисячі, що є під рукою. Та на зугарність мислі, здатної стати вище тисяч — як власних, так і тих, що в супостата. Обри нуртують он, не інакше як лаштуються до січі. Має зустріти їх незгірше, піж досі. А зустріч небажана. Від тієї січі, що вляглася не так давно, не встигли прийти до тями. Єдине, па що спромоглися, підібрали й передали на руки люду в найближчих весях увічених. Слід би подбати ще й про живих — об'єднати в нові, більш-менш добірні сотні, дати сотням привідців, а всім — час на перепочинок. Най би вляглися пережиті страхи, прийшла до рук сила. Як і певність, між іншим.
Літньої ночі для того не доста. Слід щось вдіяти, аби віддалити січу на більше, ніж ніч. А що? Еге, що?
Воям байдуже до всього. Хто порає огира, хто лаштує собі місце для перепочинку, а хто й спочивас вже. Лише князеві не до спу-упокори. Сидить над неширокою, скаламученою переходом через неї і борсанням у ній тисяч і тисяч комонсй рікою, іготра відділяє його табір від супротивного та від боролища, що лежить між таборами, й дошукується, що вдіяти, аби грядущий день не став для нього і його воїв фатальним. Послати звідунів, аби проникли між обрів та вивідали, про що дбають обри, які виношують наміри? А чи те дасть щось? Он скількох слав — і все дарма, яко в бездну кануть. І за поміччю до Добрита вдаватися не випадає. Не такий безсилий є, хоч і втратив немало. Он скільки їх, воїв тиверських, дулібських, і ошуюю, і одесную, і за плечима. Ще буде кому вийти й постояти за землю Троянову. Потрібен лиш час, аби отямилися після кривавиці та возбуяли духом і певністю.
І сидить, прихилившись до дерева, думає про те, і виходить над самий берег та приглядається до повитого вже сутінню боролища за рікою, теж думає та дошукується бажаного. Аж поки не заіскрилось воно спасенною іскрою в його думах: поле брані усіяне трупом як антів, так і обрів; чому б не вийти завтра і не сказати обрам: лишаймось воями, та будьмо й людьми; перш ніж продовжити брань між живими, віддаймо шану полеглим. Чи обри такі вже байдужі до потятих? Чи в них немає повинності одного перед одним, як і перед поконом предків: віддай належне побратимові, хтось, десь, колись віддасть його й тобі? В усіх племен се не тільки покон — перша заповідь, не може бути, аби вона обходила обрів. Бачать-бо і знають: коли не приберуть із боролища побратимів, їм клюватимуть завтра очі дзьобаті птахи, їх їстиме дикий звір, топтатимуть, коли почнеться нова січа, комоні. А трупу он скільки. Де схрестять мечі завтра, післязавтра, коли залишать потятих там, де впали? Комоням ногою не буде куди ступити.
— Отроче! — зично кличе найближчого з сторожі й простує до свого намету. — Тисяцьких до мене, і то негайно.
Їх немало при ньому. Стоять окремим табором очолені Старком дуліби, а серед дулібів не лише Старк тисяцький, відособлені від привідці січі з обрами й ті з тиверських тисяч, що їх взяли під свою руку воєводи Власт та Чужкрай. Л все ж не забарилися об'явитися й стати перед князем. Одразу і за всіма примітив: сподіваються найгіршого.
Тож перше, що вчипив, — постарався заспокоїти соратникін гіюїх, тю стан :іколікати і з усім іппіплі.
— Хто під до обрів яко нарочитип? — литав і кинув допитливий позирк на всіх і на кожного зокрема. Тисяцькі теж переглянулися.
— А треба йти нам?
Завжди упошльпошій і неповороткий Чужкрай за сим разом виказав неабияку спритність: був перший, хто зважився запитати і тим уже заперечити князеві.