Радні із шкіри пнулися, дошукуючись рятівної мисліпоради, а вона, ніби на зло їм, не являла та й не являла себе. Тож і сталося неминуче: Баян постояв, очікуючи, і так само рвійно, яі; і звівся, обернувсь і пішов до суміжного з тим, де відбувалася рада, намету.
— Кагане, — зважився наймолодший з радних і зупинив свого привідцю на півдорозі. — Чи не ліпше було б, коли б ми спершу вислухали нарочитого від антів, а потім уже думали, як нам бути з антами?
Радні заніміли, по них видно було: ждуть грому. Зважився спинити Баяна обласканий ним нещодавно за розум і одвагу терхан Апсих. Те, може, й виправдує його сміливість, і все ж чи так уже виправдує? Молод-бо є, аби вчити кагана, всього лиш дев'ятнадцяте літо літує.
А проте грім не пролунав над їхніми головами. Чи то каган пошкодував неопереного ще тархана, чи так аж надто поважав його, постояв, виважуючи младомладого одчайдуха важким позирком, і мовчки зник за завісою.
Терхапи, беги, всі, хто входив до радних і складав великоханську раду, попімували, приголомшені тим, що сталося, і вже потім загомоніли, дорікаючи один одному та звинувачуючи один одного.
— Ви безтямки! — кричали старші, ті, що наполягали йти на Дністер і громити антів за Дністром. — Мста засліпила вам, молокососам, не лише баньки, а й мізки. Чом пориваєтесь до уличів і сните мстою над уличами, коли у нас є вища і достойніша уваги мудро мислячих людей мета — піти :іа Дунай і сісти за Дунасм?
— Отож і ба, — огризалися молодші, переважно терхани. — Вам золото засіло в мізки й не дає думати ширше та вольготніше. А хто заступиться й обстоє пашу честь? Нас поганьблено в уличах, тямите це чи ні?
— Тихо! — підвівся старший серед радних — хакантбег. — Не сваритися, думати слід, коли не спромоглися подумати, йдучи на великоханську раду. Терханами і радниками іменуєте себе, а втямити неспроможні, що сперечатись і доходити істини слід було раніш, до того, як стати перед очі привідці раті нашої — великого Баяна. Найбільшу слушність серед усіх вас, гадаю, має терхан Апсих. Треба йти комусь із нас до кагана й переконати його: рішенець наш — як бути з антами — може визріти лише після того, як вислухаємо та зважимо на терезах мудрості речницю сла антського.
І знову примовкли радні. По них видно: іти й стати перед очі розгніваного кагана, та ще з такою, що може не сподобатись йому, речницею нікому не хочеться, а іншої ради немає й бути, мабуть, не може.
— Йди ти, Ателю, — умовляють хакан-бега. — Тебе каган найбільш з усіх нас поважає, вислухає і зважить. А те, що повідаєш йому, скажи: се мислі і наміри всіх.
— Одному негоже йти, — обурився хакан-бег. — Хай іде зі мною радник від кутригурів кметь Котрагіг, терхан Апсих, ну і кілька старійшин.
Радні зітхнули полегшено, ба навіть оживилися й загомоніли: хвала Небу, здається, знайшли рятівний рішенець.
XXIII
Вибрані з радних не одразу зважилися стати перед очі великого кагана. Самі приглядалися та й через тих, що прислуговували Баяну, старалися вивідати одміни в його намірах, бажаннях, і вже тоді, як вивідали їх та впевнилися: це і є вона, нагода стати перед каганом і сказати йому: ми знайшли її, мудру і єдно можливу раду, — таки зважилися й прохилили завісу в його наметі.
Каган вислухав хакан-бега, одначе не зрадів тому, що почув із його уст. Бо таки справді не було чому радіти — йому всього-на-всього повідали те, що чув уже з уст безвусого терхана. За інших обставин певно, вибухнув би . гнівом: як сміють приходити з тим, що й без них знає вже? Та зараз позирк його це виказував буєсті. Застиг на терханові Апсиху, високому й статному, геть младомладому, одначе видом своїм, яі; і зрілістю та одсагою, що посвічукпли на виду, нагадував істинного мужа, — такого, яким Баян бачить себе, яких волів би мати та й мати при собі.
— Чим ти пояснюєш свою мисль, — запитав стишено, — спершу вислухати антів, а потім уже зважувати, як бути з антами?
— Знати наміри супостата ніколи не вадить, Ясноликий, а такого, як анти, і поготів. Стоїмо перед великою січею з ними, мусимо бути і тверезими, і обачними, і хитрими, яко змії.
Каган усе ще не зводив із нього пильного, одначе й прихильного погляду. Ждали, певні були, ось-ось надумається і скаже: "Хай буде так". А діждалися зовсім іншого. Тієї самої миті, як позирк Баянів був особливо прихильний до Апсиха, а уста мали вже розтулитися й виректи сподіване, раптово відлетіла запона і до намету бурею влетів молодший Баянів брат Калегул.
— Повелителю! — вирік надривно. — Не вір слові від антів. Убий його! Це той, що надоумив князя Добрита поглумитися з нас, а затим узяв із Данаею слюб. Благаю тебе: не вір йому, то підступний змій!..
— Пріч! — каган нахмурився й обірвав Калегула на слові. — Як смів заходити, коли я раджусь із хакан-бегом і його терханами?
— Кажу ж, — задихався Калегул, — це той самий... Убий його чи мепі дозволь утішити себе мстою-відрадою.
— Пріч! — Баян обернувся до килима, що висів у нього за спиною й, зірвавши серед шабель та кинджалів свіжо виплетеного з сириці нагая, оперіщив брата вздовж спини.
Калегул заскімлив від болю, а може, й від злості та досади, проте не став чекати гіршого: звився змією й відкотився до запони, затим і зник за запоною.
На якийсь час у наметі зависла німотна тиша. Радники пе насмілювалися радити щось, каган боровся і не міг побороти в собі зроджений братовим вторгненням рнів.
— Хто з вас знає цього Мезаміра? — почули нарешті його голос. — Чи справді такий є, як його видав нам Калегул?
— Я знаю, — обізвався кметь Котрагіг. — Був із сольством хана Завергана у Тивері, бачив там і чув Мезаміра. Брат твій, мудрий володарю, має великий гнів на нього, проте і в гніві не применшує мудрості того мужа. Тож іян кажу: будь обачний із ним.
Баяна чи то застереженням підстьобнули, чи не мав на кого вилити гнів свій, як і буєсть свою, одразу ж доволі рішуче повелів:
— Кличте антського сла. І всіх радних також. Мезамір, як і належить слові іншої землі, правився на перетрактації з каганом не сам. Поруч ішов молодший брат, його Келагаст, позаду — ще три мужі в нових строях, при всій, що є в антських комонників, броні. Чинності в їхній ході, може, й не було, тим паче особливої, проте завважали: ті обри, що стояли при ханськім наметі, затримали на них подивовані позирки очей своїх і німують дивуючись. Чи не зріст бентежить? Пробі, не вперше ж бачать таких, хоча, коли казати правду, Мезамір і се мав на оці, випрошуючи в князя братову сотню: дружинники в ній дужі і високі на зріст, чи не навмисне підібрані так.