То тільки за літа марилося: коли вже пішли з своєї землі, мають відшукати ще ліпшу — таку, що буде і годувальницею, і мироносицею. Що далі було до зими, то ненадійнішим ставало те марення. Довго, аж надто довго та зморно долали безпуття, що лежало між нижньою Тивер'ю та Россю, а прийшли в Полянську землю, власне, на її обводи по Росі, довелося стати й випасати худобу, доки князі перетрактовували та розмислювали, як бути відселенцям: іти далі чи доста вже. Минуло днів та й днів у тотих роздумах та перстрактаціях, надійшла та пора, що казала всім: коли не станете та не подбаєте про житло, не заготуєте сіна комоням, всій іншій худобині, що маєте при собі, можете і самі загинути, і товар погубити. Та й поляни не радили йти в радимичі, тим паче на Ільмень.
— Доки доправитеся, — казали, — випадуть передзимні дощі, розіллються ріки, і води їхні можуть перетнути путь вашу на Ільмень. А якщо й не перетнуть, то затримають до білих мух. Де сховаєтеся від них, коли на Ільмені не виявиться схованок? Завважте, вас он скільки, а тварі з вами ще більше.
— Що ж дасть нам Київ, поляни пороські, коли сядемо в обводах їхньої землі? Чи буде чим перезимувати і чи буде де перезимувати?
— На все,чого хотіли б, уповати не випадає, — була одповідь тих, кого князь Острозор послав на розмову з відселенцями. — Одначе й напризволяще не полишимо. Перше, що обіцяв князь Києва, — дати землю, від якої матимете опісля добрий достаток. А ще обіцяє прислати в поміч вам поселян своїх, покладе на них повинність спорудити до зими купно з відселенцями бодай кілька придатних для зимівлі і оборони городищ. Решта люду вашого піде на зимівлю, як і на прокорм, по весях полянських. На те також буде повеління князя.
Богданка поривало запитати, де ж буде та земля, що її обіцяє князь відселенцям. А проте не хотів виглядіти аж надто зацікавленим.
— За те велика дяка князеві від усіх нас, — зайшов здалеку. — Правдиво кажучи, чогось іншого ми й не бажаємо. Одне хочемо знати: яку повинність покладає на нас князь за сю щедрість?
— Ту, що й на всіх поселян своїх: обробляти землю, жити з землі й боронити її, коли посягне супостат з чужкраю.
— Ну, а земля, якою винагороджуєте пас, де вона?
— В Зароссі.
Богданко чи то не вірив, чи не міг втямити, де це, і змовк на довше, ніж личило б.
— Там, де й нині ми?
— До певної міри. Коли точніше, між росами і уличами. Будете в сусідстві з нами і недалеко від родаків своїх, тиверців. Коли виникне потреба в помочі, за кілька переходів будете на Дністрі.
Ліпшого, здавалося, й сподіватися годі. Ано, скільки думали про поселення в землі Полянській, стільки й потерпали: коли й зроблять тану ласку, то поселять не інакше як за Дніпром, ближче до степовиків-асійців і недолі-безліття, що підстерігає всякого, хто зважиться бути їм сусідою. А князь Острозор он як розмислив: не висуває їх яко щит свій на схід, поселяє між росів та уличів і разом з тим не так уже й далеко від рідної Тивері.
— А що скажуть ті уличі і ті роси, — вдався до речників кпяжої волі, — котрі, хай і рідко, всо ж сидять па сій землі?
— То біглий люд. Та й скільки його? Житиме між вас, то муситиме й коритися вам.
На тому стали, та тим не вичерпали свого безліття. Князь Богданко — а від так і залишився князем для відселенців — почав із того, що об'їхав із привідцями тисяч даровану Києвом землю і визначив місця для забудов: передусім — княжого дитинця, що започаткує стольний город, затим — городищ та сторожових веж.
— Ділю всю пущу, — сказав по тому, — на десять вервсй і посилаю в кожну з них по тисячі отроків і тисячі отроковиць. Кому яка випаде, визначить жереб. А вже як визначить, підете кожен у свою вервь і спорудите городище для верві. Про все інше дбатимете, обживаючи пущу.
Вони й пішли, спонукувані сподіванками, та ще тим, що не самі йдуть, у поміч стають найближчі сусіди з полян — роси. Та що могли спорудити за коротке, мов заячий хвіст, передзим'я? Єдине, на що спромоглися, — звели гридниці на місці майбутніх городищ, кілька теремів — для тисяцького, сотенних, сп'яли сякі-такі затишки для корів та комоней. Далі пішли передзимні дощі, нагадав про себе морозко, і поселяни з надроських околій сказали їм, переселенцям: "Доста. Більше не можемо пособляти вам. Свої діти і своя худоба є".
Воно ніби й так: зима ось-ось гряне. А все ж як бути їм, бездомним?
Те саме сказали й тисяцькі, зібравши всіх на мале віче: що вдіємо, содруги? В житлах, що спорудили, може пересидіти зиму лиш половина. Чули, не жити — пересидіти. Куди подінемо решту? Пошлемо на постій та прокорм до сусідів у надроських околіях чи покладемось на те, що не всі з нас сидітимуть та грітимуться біля вогнища, й залишимося при купі? Завважте, доки одні відігріватимуться в гридниці, інші мають поратися біля худоби, ще інші добувати для себе і всіх нас живність у лісі, стояти на чатах. Пай так і буде: зимуватимемо в тісняві, зате при купі, чи підемо по чужих хижах і на чужий хліб?
Багатьом пригадалося тієї миті, як неохоче ставали роси в поміч, скільки було нарікань на князя свого за те, що силою посилав їх за Рось, тож багатьох відвідало й вагання:
а чи не скажуть те саме, якщо не гірше, роси, коли попросяться до них на постій! Йой, то ж он яка мука і який сором — іти і проситися! Є ж бо не хтось там — діти слов'янського роду, а в слов'ян віддавна було за ганьбу заглядати в чужі руки, сподіватися від когось милостині.
— Не посилай нас, тисяцький! — перші відчули біду й озвалися отроковиці. — Що буде, те й буде, най буде між своїх. Младомладі-бо є і дужі, якось перебудемо зиму.
Князь та й тисяцькі не одразу пристали на те, а мусили. Бачили-бо: доки переселялися та терпіли купно муку на неходжених путях, багато хто з отроків обрав собі суджену, а отроковиці суджених. Як роз'єднати тепер таких? На диби стануть, коли силувати, і хто відає, чи скоряться. Сказати, най ідуть парно? А хто ходитиме за худобою, добуватиме живність по пущах, заготовлятиме паливо і стоятиме на чатах? Ті, що залишаються? Немала повинність ляже на них, і чи не зродиться по зимі ще одна веремія. Тим, що повернуться з-за Росі, можуть сказати: вашого немає тут, ви просиділи своє по полянських куштах. Най, мабуть, буде, як хочуть. Коли загримить веригами Морозко, а ховатись не буде де, і серед зими споруджуватимуть якісь халупи чи тулитимуться між комоней.