— Скільки їх', ромеїв?
— Того по відасто. Одначе сталп ппступон, з уст.ого видпо: мають памір прийняти бій.
— Скачіть і попередьте тих, що ведуть полон, хай запруть його між тою і тою горою, самі ж опережуться позами и будуть готові стати до січі. Міі зі: підемо па зближення з ромеями і постараємось вивідати, хто і як дуже заступає нам путь.
Тепер тільки, резгледівшись, побачив і збагнув: йому і його воям уготовано чи не найгірше, що можна уготувати. По один бік порослі непрохідним лісом гори та крутопаді в горах і по другий також. Попереду єдина путь — вузька долина між гір і позаду не ліпше тої, що попереду. Стати тут можна і боронитись можна, ба навіть ліпше, аніж на долах. Зате вперед підеш лише по трупах тих, що заступили вихід з долини чи зіпхнувши їх разом із їхнім заступом.
Звідуни правду казали: ромеї вийшли па січу і намір мають твердий. Попереду, від гір і до гір — завали з землі і колод, між завалами — ворота-проходи. Певно, на той випадок, коли треба буде вийти з-за завалів і піти пішими чи й комонними лавами на знесилених чи й зпетямлеппх у січі-двобої кутригурів. Одразу за завалами — юрмиська щитоносців та метальників сулиць. Почувають себе вільпо, одні вилежуються, гріючись па сопці, інші ховаються від сонця в затінок. Усе то, ясна річ, до першої сурми. Подадуть голос сурмачі — і сполошиться ромейське воїнство, обліпить завали, виставить сулиці, щити і стане коли не непідступним, то, в усякім разі, не таким уже й абияким заступом для кутригурів. А що ж є десь мечники, ті, що вихопляться, коли покличуть, на комонях і хлинуть нестримною лавою поза завали. Де вони нині? Одразу за тамтим вигином ширшої, аніж у них, кутригурів, долини чи поза долиною, де кінчаються гори і вгадуються об шири степових долів?
О так, ромеї знали, де нав'язати січу кутригурам. Звідси тільки назад, до Емімонта та його долин, і можна відступити.
Стояв, доглядався із схованки до ромеїв та їхніх приготувань на виході з гір і мислив, а чогось втішного для себе так і не спромігся намислити.
— Коврате, — покликав того, кому наіібі/тьтис вірив і па якого покладався як на самого себе. — Підбери собі падійних воїн і йди до ромеїв яко сол від раті пашої. Спитай чого хочуть, чому перегородили путь.
Коврат не загаявся в ромеїв, бо далі заступу не пустили. Вийшов па іюго клич центуріон і велів переказати привідці кутригурів: з ущелин він може вийти лише в тому разі, коли поверне усе, що взяв у землі ромейській.
Кавхап не став ані виправдовуватись перед ромеем, ані погрожувати.
— Привідця паш, — взяв па себе сміливість виповісти те, чого йому по доручали, — воліє спершу побачитися й переговорити з привідцею ромеїв, а тоді вже зважуватиме, як бути. Чи може достойний муж сказати, хто стоїть на чолі воїв, що ставлять нам такі умови?
— Чом ні? Скажи усім, хто з тобою: супроти вас вивів легіони сам Велісарій.
В речах його було аж надто певності і неприхованої пихи. Коврат відчув те і підібрав поводи.
— Скажу. Одначе й ти повідай своїм: привідцею в кутригурів хан Заверган, той самий, що погромив і везе в обозі двох візантійських стратигів — Сергія і Едермана.
Подумав і вже потім додав:
— А ще скажи Велісарію: ми поважаємо його старість і залишаємо за ним право визначити час і місце зустрічі привідців.
Нарочитих мужів Велісарія ждали того дня, ждали й наступного. А їх не було та й не було. Усіх бентежило це, а Завергана найбільше.
"Що маю вдіяти, — питав себе, — коли той старий лис справді не зажадає говорити? Лаштуватися до затяжної січі з ромеями чи віддати їм те, що взяв у їхній землі, й піти з неї нріч? Щось не віриться, аби Велісарій не захотів поквитатися з кутригурами за все, що вчинили тут, по-снравжпьому. Не інакше як готує пастку: і полон хоче забрати цілим та пеупікодженим, і кутригурів погромити, коли підуть через ромейськин табір. Вітець казав, одходячи в іпший світ: "З усіх сусідів найнідступніші ромеї. Кому-кому, а їм не вір, па них пі в чому не звіряйся". Сидіти між цих гір не випадає, а вести затяжні бої тіш паче. Бої но витрії мають того. Вони ладні на смерть піти, аби лиш знати, що йдуть на поміч кревним. Одне, виходить, лишається: іти до Велісарія вдруге. Негоже це, видима ганьба, а що подіє? Коли сьогодні по пришле нарочитих мужів Велісарііі, :;аптра пошле він, Заворіаіг, і допго пжо и поштою ночиицею: віддасть Сергія та Едермана, віддасть зрештою всіх полонених, заприсягнетеся пам'яттю батьків, що більше не піде в ромеї, одначе всіх інших і з усім іншим хай випускає Велісарій, бо інакше між шши буди січа і буде дарихши прилина кров.
Так думав, так і вчинив би третього дня, та не встиг діждатися його, як від тисяч, що оберігали полон по другий бік табору, прискакав комонник із вістями, на які менш за все сподівався: там, на супротивнім кіпці долини, підійшли до табору ромеї і так, як і тут, попереду, стали заступом.
"Ось вона, ромейська підступність, — не забарилась зродитися розгадка. — Велісарій тому й це йшов на розмову, що. не встиг заперти нас із тилу. Тепер не церемонитиметься, тепер уже прийде".
І він прийшов. Не одразу, десь аж під обідню пору прислав нарочитих і сказав устами своїх нарочитих: "Коли хап пристає на мої умови, хай виходить у пообідню пору на три стрельбища від свого табору. Я, Велісарій, теж вийду".
Завсрганові не спало чомусь на гадку, яким постане перед ним прославлений у Візантії й далеко поза Візантією стратег Велісарій. Іншим печалився: що скаже він, коли вийде, чи визнає, яко рівню, і чи стане розмовляти з ним, яко з рівнею? Не хтось-бо є, той, що взяв гору над готами і вандалами, що поклав до ніг Юстиніана мало пе всю уславлену в віках Західну Римську імперію — Північну Африку, Сіцілію, Італію, окрім її полупочних земель. Чи такий визнає за доцільне розмовляти з хапом, у якого тільки-но висіявся ус? А зійшовся з ним за три стрельбища від табору та побачив, який є, і втратив дар речі: перед ним постав геть висушений літами, гідний пе лишень подиву, а й жалю старець.
— Ти і є хан Заверган, привідця кутригурів? — питав, не зводячи по-старечому прищурених і, як здалося Завергапові, по-людськи добрих очей.