XXXVII
До стратегів, що стояли на чолі ромейських легіонів у Склавинії, послали інших слів. Світозарові ж, яко знаному в стольнім городі Візантії, порадили правитися в Константинополь. Та й сам він не перечив. Одне, не дуже певен був, що стратеги ромейські послухаються антських слів і підуть із Склавинії без дозволу імператора, а друге, він, Світозар, справді добре знаний у Константинополі, йому легше буде доступитися до імператора, ніж комусь іншому з антського сольства. Якусь вагу у виборі сольської місії мало й те, що ніхто не був так обізнаний із норовами ромейських слів, як він. Заприсягтися може: рішенець імператора про ратний похід чи його припинення залежить не так від імператора, як від тих, що обертаються довкола нього. А серед таких, що стоять близько до імператора, немало його, Світозарових, навчителів, як і содругів по альма-матер. На них і покладає надію. Хай не всю, та все ж не останню.
Коли прибув до Константинополя та заговорив із сольськими про свою місію, не міг не завважити: ромеї подивовані, ба сполошилися, чуючи з уст свого виученика наміри антів втрутитися у їхню суперечку з склавинами. Той сполох швидко пішов гуляти по Августіону і не обминув, звичайно, аварського сольства, яке за Маврикія постійно перебувало в Константинополі. А від тих довірених слів Світозарова місія не забарилася стати набутком каганових вух і в сумнівній, як на його розсуд, версії. Бо не тільки Таргіт доповідав йому, доповіли й послані до Склавинії вивідники, і, що найбільше бентежило дух Ясноликого, запевняли, ніби їм достеменно відоме інше: анти, лишаючись вірними соузницькій домовленості, подають поміч: ромсям і вже тоді, як здолають склаиинів, підуть купно з ромеями на аварів.
"Знай, Ясноликий, — застерігали, — дружини антських князів стоять на обводах Склавинської землі в Карпатах і ось-ось підуть по ній лавами".
Різнобій звідів не міг не зродити в кагановім серці сум'яття, а відтак і люті: як сміють одні з другими іти в Склавинію, топтати комонями її землю? Хіба забули: Склавинія — його земля! Він був там, володів нею, а те, що пі: шов звідти, не є ще резоном. Пішов із власної волі, як і прийде брати данину з неї яко з поверженої в січі також.
— Небо свідок тому, — висік іскру і зродив полум'я, — цього не можна так лишати.
— Ано! — підхопилися покликані на раду терхани. — Цього не можна так лишати!
Їх підтримали недавні отроки, передусім ті з них, що встигли відзначитися в січах і стати привідцями в турмах, а відтак і радниками. І сколихнулося море, пішла гуляти хвиля людського гніву. Одна вища другої і дужча за другу.
— Ми поганьблені, Ясноликий! Завваж, ромеї усе ще мають нас за своїх найманців, тих, що є в них конюхами і не можуть корити собі інших!
— А анти? Чого йдуть у Склавинію анти? Труби, достойний привідцю, похід! Дай нам волю — і ми витуримо за Дунай ромеїв, заступимо путь до Склавинії антам!
Старші й мудріші потерпали вже: невже ці крикуни візьмуть гору?
— Не поспішайте! — урезонювали молодших. — Поспішність належить являти на боролищах, не тут. Тверезий розум інше каже: хай станеться так, щоб анти розбили з ромеями глека з-за склавинів та потяли один одного в сівчах. Ми ж, авари, діждемося слушного часу та й пожнемо плоди тих звад.
— Ждіть, якже, діждетеся! Сидиння не піде нам на по житок. Небо тому свідок: не піде! Досі мовчазний, хоча не менше, ніж його радні, обурений каган подає знак і тим кладе край суперечкам.
— Пристаю до мислі одних, — каже значущо, — не цураюся поради й других. У січу одразу, не розгледівшись, лізти нам не випадає. А проте й мовчати, коли йдеться про Склавинію, не личить. Кличте писців.
Баян був уже надто літній, щоб метати, як колись, блискавиці й котити долами громи. Сидів на узвишші білий, мов лунь, і геть зсутулений, а ще порізаний борознами-зморшками. По ньому видно, силиться зібратися а мислями, а зібратись не може. Гнів відтісняє їх чи старість неспроможна відшукати в закамарках пам'яті бажане? Бігме, молодшим і тямковитішим незручно став за нього. Кричать: Ясноликий, а де вона, тота ясноликість, коли привідця їхній більше на зловіщого схожий? Величають мудрим серед мудрих, а він ніяк не спроможеться явити її. Присяйбіг, тому й вибирає золоту середину, що старий уже. Коли б не колишня слава, давно сказали б: "Іди, старче, доїти кобилиць на випасах, поступися місцем іншому привідці". Та надто велика вона, слава Баянова, щоб сміти казати вголос те, що дозволяв собі потаємна мисль.
— Випишемо гнів свій на папірусі, — таки надумається Баян, — і пошлемо його яко застереження імператорові Візантії і осібнопривідцям антів. Коли обернеться так, що ми таки встрянемо в січу з ними, хай знають, чому встряємо. Пишіть, — повелів писцям і знову змовк, ба навіть приплющив, зосереджуючись, очі.
Послання ве було таким гнівним, яким хотіли б бачити його радні, а все ж воно не приховувало того, що думали вони і чого жадали.
"Милостивий імператоре! — розмірене диктував каган. — До нас дійшов невтішний поголос, а люд склавинський ствердив його й свідченнями, що ромейські легіони, скоряючись твоїй волі, перейшли нещодавно Дунай і рушили у Склавинську землю яко караюча і свавільна сила. Вельми подивовані і обурені цим твоїм вчинком, імператоре. Кілька літ тому укладали ми з тобою ряд і заприсягалися, що ріка Дунай буде віднині мвроносним обводом ромейської й Аварської землі, нам — до вас, вам — до нас, а також до підвладних нам, аварам, слов'ян не вільно буде ходити, що житимемо відтепер у мирі та злагоді. А де він, той обіцяний мир, і де злагода? Чи вам, ромеям, не відомо, що земля Склавинська відтоді, як гуляв там аварський кінь і возносився над поверженими склавинами звитяжний аварський меч, належить аварам? По праву переявших змогу і славу належить, василевсе! Пощо ж пішов туди й береш те, що є нашим? Чи це не та татьба, в якій ромеї так голосно попрікають інших? Чи содруги й добрі сусіди чинять так?
Воліли б знати, як розуміти цю виправу? Невже імперія прагне нової січі з аварами?
Лишаюся вірний нашій домовленості і сподіваний на ліпше.
Каган аварів, гепідів і слов'ян Баян".