— Отак?
— Так, княжичу. Маємо, справді, щось діяти, і то негайно, бо погром склавинів може стати і нашим погромом... Я піду-таки до вітця й скажу йому про тебе, — зважився зрештою Велемир і став на рівні. — Пожди на мене, се недовго.
Лишившись на самоті, Світозар звівся й пройшовся до вікна, з якого видно було Почайну, а далі й сивий Дніпро, доли поза Дніпром.
Боже праведний та боже милостивий. Всього лиш літо минуло, як був там, на Склавинській землі, бачився з людом склавинським, таким чемним та добрим до нього, засгигнутим безліттям, розмовляв із привідцями на раді в князя-вітця їхнього — Лаврита. Нe даремно, виходить, печалився старий непослухом молодших, таки призвів він, їхній непослух, до вторгнення. Що ж тепер буде і як буде? Зуміють склавини зібрати силу і вистояти у ратнім поєдинку з ромейськими легіонами чи не зуміють? А як поведуться в такім разі вони, анти? Невже відсиджуватимуться й мовчатимуть, посилатимуться на те, що мають із ромеями ряд на мир і злагоду? Дуже ймовірно, що буде саме так, а небажано, аби було. Одне, у нього, Світозара, є повинність перед тим людом, перед їхніми князями, а друге, Велемир правду сказав: їхній погром стане й нашим погромом. То без сумніву, то напевно.
Господар дотримав слова, недовго лишав його на самоті. Об'явився невдовзі й сказав притишено:
— Заходь, княжичу. Вітець жде на тебе.
Князь Острозор справді почувався зле. Лежав, обкладений подушками, до болю вимучений недугом і до невпізнання висушений та постарілий. Бігме, зустрів би десь-інде, нізащо не признав би, що це Київський князь.
— Сказали мені... — ледве вимучував слова, — сказали, чим печалишся, княжичу. Се добре, що печаль твоя така. Як добре й те, що ти повернувся з ромеїв мужем зрілим і тямущим. Я не зможу вже стати в поміч землі нашій. І вітець твій, князь Волот, відійшов. Покладаємо надію на вас. Ось із ним, сином моїм Велемиром, та з князем Радимом даватимете лад землі і люду. А Келагаста не цурайтесь. Се тебе, княжичу з Тивері, стосується передусім. Іди й ставай при ньому радником, як віче веліло. А станеш, постарайся переконати: єдність слов'ян із слов'янами і князів антських між собою — наш єдиний порятунок.
— Як бути зі склавинами, отче-князю? — не втримався й запитав Світозар. — Невже полишимо їх без помочі?
— Лишати не можна і не тра. Однак і з ратною поміччю не спішіть. У нас із ромеями ряд про мир і злагоду. Скористайтеся сим і підіть до ромеїв та скажіть ромеям: коли з нами воліють жити в мирі, то най замиряться і з склавинами. В противнім разі ми рвемо з ними добрі стосунки і вільні чинити так, як велить нам чинити честь і сумління наше.
Світозар низько вклонився старому князеві, засвідчивши тим свою згоду з ним і свою шану до нього, і вже потім побажав йому одужання й вийшов.
XXXVI
У Волині Світозар не поспішав видавати себе за того, хто є насправді. Оселився поза городом, взяв до рук гуслі й пішов між люд торжковий. Бесідії князів ио околіях землі Троянової чув уже, цікавий був знати, що гомонить про привідцю на Дулібах простий люд — скудельники, лимарі, ковачі, рибалки, ті, що труться коло княжого терема, і ті, що далі від нього. Аби зібрати таких та заполучити довіру, співав пісні. Спершу веселі, ті, що кличуть до гурту чи й спонукають ударити лихом об землю в гурті, далі всякі: ті, що беруть за серце й розчулюють, і ті, що роблять щойно розчулене серце крицею. Коли ж нагледів: гурт зібрався он який, заспівав і про потятих на Дунаї.
Чув та й бачив: дух повіданого не лишень вразив — заворожив торжкових. Кам'яніли видом і слухали, слухали і кам'яніли. Аж поки не урвався котромусь терпець.
— Та дивовижа, — запитав, — що про неї співається в пісні, витвір пісняра чи обри справді чинять таке з підневільним їм людом?
Світозар осміхнувся втішено й поклав на струни щойно чаклуючу на них десницю.
— Витвір, щоб знали, завжди є відгуком чийогось серця на людську втіху чи безліття.
— Може, й так, а все ж...
— Не віриться, еге?
— Таки не віриться. Що ж ромеї? Невже простили обрам тоту кривавище, той глум над людом своїм?
— Далебі, не вельми печалилися ним, коли пішли по тій кривавиці всією своєю ратною силою не на обрів, а на склавинів, котрі он яку згубу мали того ж таки літа і від тих-таки обрів.
— Ано, — стали на Світозарів бік торжкові. — Істину кажеш, піснярику: далебі, не вельми печалилися. Чули ми про тоту напасть, що її мають склавини. Не відали тільки, що ті, від кого удостоїлися її, мали свою і мали від обрів. Ти всюди буваєш, чоловіче божий, багато видиш і знаєш. Чи не скажеш нам, коли настане край безліттю, як і жорстокості людській, як і безглуздю?
— А ви самі не відаєте, коли?
— Де відатимемо, коли люд —пішов такий, що його і в ступі не влучиш?
— До чого тут люд? — озвався один із натовпу, досі мовчазний :і суворий, ба навіть гнівний з виду. — Ніби люд жадає боролищ, посилає рать на рать і зчиняв січі. То все привідці, ти їхнії злі умисли колотять світом і ллють крив ні в чому неповинного люду.
— Гадаєте, що так?
— А чом не гадати? Ніби з того, що каже пісняр, не видію. ІІіби наш князь ліиший за привідцю обрій чи ромеїв. Скажете, не проливав стільки крові, як ті два? То проллє ще, ось увидите.
Сказав і пішов пріч.
— Тіпун тобі на язик, — вилаявся котрийсь із лимарів.
— Чо він? — поцікавився Світозар і кивнув на того, що відходив.
— З тих, що мають обиду на князя Келагаста. Умкнув доньку його і зробив своєю наложницею.
— Отак? Князь Келагаст має наложниць? А що ж ;. Даная?
— Далебі, не вельми втішана тим. Усяке подейкують, та ; то всього лиш подейкування. Як справді є там, не відаємо.
Діла-а... Келагаст, виходить, не лише з окольними князями дозволяє собі сваволити, з людом дулібським також. На що ж він покладається? Чи такого поважатимуть? Чи за таким піде хтось, тим паче в тривожний чаг? Безліття ж бо витає над обводами землі Троянової й ось-ось може пересягнути через обводи.
Не на добро се. Бігме, не на добро. Що ж вчинити, коли так, йому, Світозарові? Відцуратися Келагаста и вернутися на отню Тивер? Воно ніби й так: і чистий може забруднитися, обертаючись у бруді. А все ж чи на ліпше складеться, коли вчинить саме так? Князь Тивері, яко кревний, був би йому надійною опорою і однодумцем, се правда. Та не через князя Тивері і не через когось іншого вестимуться сольські перетрактації, коли дійде до того, лише через Келагаста і Волин. Сеї мислі дотримувалися, коли йшлося про антів, у Візантії, те саме чув із уст князя-вітця Склавинії Лаврита. А коли так, чи варто поспішати із втечею від Келагаста? Волин — не тільки Келагаст, тут є ще рада старійшин, є, зрештою, й Даная. Що коли старійшини — не такі вже й прихильники Келагастових діянь, а Даная — не така вже й безсила спадкоємиця княжого столу на Дулібах? Ано, втекти з Волина ніколи не пізно, треба пенробувати спершу, чи не поталанить угомонити Келагаста, а відтак і заволодіти Волином.