Спершу ширили очі, потискували плечима, далі почали дозволяти собі шептатися: як бути? Менші йшли до старших, старші — ще до старших, а ті, не відаючи, що можна вдіяти, робили кам'яними лиця і тим казали: ви про со не відаєте, вам те наснилось.
Та не спить людська мисль, коли знає: над нею висить і щомиті погрожує карою меч. Хай не серед вищих і найвищих, все ж знайшовся в сенаті такий, що прибіг одного досвітку й вигукнув, подібно Архімеду:
— Еврика! Я знайшов!
— Що саме? — пеповпо поглянули на нього.
— Виготуймо для імператора платівку з чотирьох літер: legi ("я прочитав") — і того буде доста. Вона засвідчуватиме підданим і всьому світові його грамотність та компетентність в ділах імперії, іїу, а поставити таку платівку не важко.
Потіха — велика спокуса, а бажання бачити себе мудрішим самого імператора тилі паче. Тож і змагання сенату з імператором-смердом що далі, то помітніше входило в силу, і хто відає, чим завершилося б, коли б та ж доля не стала на бік дядечка Юстина і не нашептала йому: сенатори підсовують тобі посміховиська замість едиктів, а ти розкинь мімками і підсунь сенаторам щось таке, від чого у них не лише у лосі закрутило б. І дядечко послухався тих нашіптувань. Перше, що вчинив, став бувати — і доволі часто _ на циркових виставах, збирати в себе і щедро винагороджувати поетів, які подобалися публіці і яким найзавзятіпте аплодувала публіка. Не відаючи доти, що таке наука і культура, імператор став неабияк дбати про їхній розквіт в імперії, заклав і воздвиг за своєї пам'яті більше, ніж будьхто, наукових і культурних закладів, церков, яко щирий християнин заходився переслідувати єресь та єретиків і тим примусив служителів церкви, ба навіть циркові партії поставити рогом очі й сказати прилюдно: "О-о!", а вся інша просвіщепна братія — і найперше поети та актори, не забарилися підхопити те "о-о" й возвеличити імператора Юстина в очах непросвіщенних яко мудрого серед мудрих і просвіщепного серед просвіщенних.
Ніхто не смів уже підсовувати імператорові лживі письмена замість едиктів. Супротивно тому, засвідчували щирість, присягалися в вірності, хоча позаочі й уповали па час. Юстин, гадали собі, похилий віком, до того ж не має спадкоємців. Відійде — і вдіють своє: надінуть імператорський вінець особі імператорської крові.
Та й тут помилилися: дядечо Юстин справді виявився мудрішим за наймудріших. Тоді ще, як сів на троні, послав до Верхньої Македонії гінців з повелінням: хай хтось із небожів кидає гирлигу, з якою ходить за вівцями, й пра, виться до Константинополя. А коли небіж прибув, сказав йому: "Я старий уже для того, щоб сідати за лаву і оволодівати науками, тим паче у вищій школі — університеті — сядеш ти. Часу матимеш обмаль, тож не гай його, вдень і вночі сиди над книгами — мудростями віків. А осягнеш їх більш-менш, прийдеш і станеш поруч зі мною, допомагатимеш мені править імперією і сам навчатимешся. Не брязкай там, серед павчителів і тих, з ким навчатимешся, іменем моїм, натомість постарайся осягнути розумом більше, ніж будь-хто, і стати під кінець навчання вище, ніж усі".
Він, Юстиніан, теж був не з якогось іншого тіста, таки з дядечкового, тож пе забарився утямити, куди хилить імператор, надто коли він покликав його і ще кількох таких, як він, до Августіопа і повелів бути його довіреними в Августіоні. Може, котрийсь із сенаторів і втямив перегодом, до чого йдеться, та було вже пізно. Імператор Юстин відчув на той час, що дні його лічені, й усиновив обізнаного з науками як і з сенатськими премудростями небожа своїм чи не останнім едиктом,-— тпм, иа якому стояло по звичне для ВСІА "Я нричігіаи", сіинли набагато значиміше: "Я передав владу над вами і всією імперією своєму небожу Юстиніану Першому".
Хай та воля імператора не подобалася комусь, хай хтось рвав на собі волосся, збагнувши, що сталося в імперії і в чиї руки потрапила імперія, — дарма. Таким було веління долі, так мало вже й бути: віднині на імператорському троні сидітимуть пе спадкоємці Зенона і його вдови Аріадни, ба навіть не родаки Анастасія, сяде рід Юстинів з далекої Македонії і сяде надовго. Бо хто насмілиться чинити всупереч заповіту, коли той Юстинів наступник мав уже своїх прихильників і в сенаті, і серед гвардійців?
Юстиніан спиняється перед глибоко посадженим у стіні, вікном імператорського палацу і довго дивиться в далину, що стелиться через Босфор і десь далі. Он скільки літ минуло відтоді, як наділи на нього імператорський вінець і посадили на місце покійного дядечка. Жарти хіба — понад тридцятьі За цей час померли не лише ті, хто рвав на собі волосся, шкодуючи, що якийсь пройдисвіт з іллірійців зу— 'я мів напустити туману і лишити всіх у дурнях, померли; навіть ті, хто пам'ятав, з якого роду-племені імператор Юстиніан, як став він повелителем найбільшої на всю ойкумену імперії. То давно, в перші літа його присутності на троні, кричали на іподромі: "Було б ліпше, коли б не народжувався твій вітець Саватій! Він не породив би вбивцю! " Тепер немає кому кричати. Та й не посміють. Он який слід лишив по собі в імперії, а відтак і в пам'яті людській. "Який? — вигулькує котрийсь із тих, що дозволяли собі ширити на іподромі роти й кидати в його бік обурливі фрази. — Той, що кривавив землю на численних бородищах в північній Африці, Італії, в багатолітній різанині з готами, персами, де лягли з твоєї ласки сотні і сотні тисяч, чи той, що укоротив віку тим же тисячам, а то й мільйонам громадян імперії, не кажучи вже про рабів, через нечувані до тебе побори, пайвигадливіші податі?"
"Не тільки, — Юстипіан обертається в тоіі бік, звідки, смикнули його за руку, і приймає позу легіонера, що налаштувався до бою. — Ви, либонь, ото тільки й знаєте, що нагадувати про податі та боролища. Так, обкладав вас, і па смерть посилав. А чому? Ви хоч колись замислитеся: чому? Хочете жити в багатій, славній на весь світ імперії і lie . лити крові, не терпітії від податей? Ба пі, не було так до мене, не буде й по мені. Чули, не буде!"
Чому сказав так, сам не відав, одначе певен був: сказав правду. Як правда й те, що його не за податі і по за'прол ігі у па биролшцах крив пам'ятатиме імцерін. Були ж Go не тільки податі, були й творення самої імщ-рії, Дядечко Юстин лиш загравав із поетами та акторами, він же, Юстиніан, в ім'я розвитку самої поезії, як і науки, не тільки оточив себе сонмом блискучих поетів і вчених мужів, наступив на горло власних переконань і поступився перед ними своїми переконаннями. Усіх переслідував і жорстоко карав за відступ від християнської ідеології, а на відступи поетів і вчених закривав очі і дозволяв користуватися мовою еллінів-язичників, якою нікому не дозволялось користуватися. Хіба того не пам'ятали колись і не пам'ятають нині хоча б і Прокопій Кесарійський, Агафій Мірінейський, поети-епіграмісти Павло Сіленціарій, Юліан Єгипетський, Македоній, брати Схоластики?