— Сказано: вертайте назад і ждіть!
— Чого, смерті?
Терхан сягнув рукою до меча, хотів, видно, пригрозити Світозарові, та тієї миті сталося те, чого й Світозар не сподівався: хтось із полонених вихопився у нього з-за спини й огрів терхана по чому бачив києм. Інший скористався тією миттю й викинув привідцю сторожі з сідла. На поміч йому не забарилися прийти авари. Передні з коімонних здибили огирів і кинули їх на юрму. Скрикнули уражені і впали мовчки. Та полонені не помічали того. Хто міг, той захищався чи бив супостата свого києм, хто дотягувався до стремена, той хапав комонника за ногу і доволі спритно та дужо, як для знеможеного, викидав його із сідла. А вже там, на землі, били повершеного ті, гцо йшли вперед потоптом. Бо не сумнівалися більше: той, що стояв на замиленім огирі над крутопаддю й кричав усім, хто був унизу: "Не вірте аварам!" — був їм вірним содругом, життям своїм накладав, все ж повернувся до яру й попередив тих, що в яру: авари прирекли всіх на смерть. А в приречених немає вибору. Гинули від мечів, під копитами комоней і не зважали на те, мов очманілі дики, перли та й перли на аварів, аж поки не затопили їх собою чи примусили степутися і зійти з путі.
Що було далі, лише боги й могли видіти із високості. Поведівати ж чи завадити — навряд. Гула від тупоту тисяч і тисяч ніг земля, чулося важке, схоже на шум прибою в буремну ніч дихання, час від часу крик когось із уражених чи знеможених. Не благання про поміч — останнє прощання із світом чи докір світові. У цім страху-безпам'ятстві, в пориві, що знав одне — уникнути погоні, не стати жертвою варвара-аварина, навряд чи хто думав про поміч. Авари, одержимі в злості, скакали обіч і галалакали, одні повелівали щось, інші поспішали здійснити тоте повеління, ще інші насідали на полонених і разили мовчки. Урон від їхніх мечів, як і від стріл, мізерний, його навіть не помічають, а все ж полонені шарахаються час від часу, схоже, ніби хочуть пробити мур і не можуть, знову відскакують та біжать, силяться перегнати самих себе. Юрмисько від того ще помітніше бурлить, вирує, нагадує табун наляканих звіром комоней, до краю збуяпих і перепуджених, націлених на одне — втекти, не піддатися, з шкіри випорснути, а бути далі від біди-загрози.
Чи до розглядин тут і чи до мислі про поміч? Знають-бо: втеча — надія, як є надією й певність: рятунок можливий доки при купі. Тому полонені й тримаються її. Біжать, скільки є сили, і дбають про одне: не спіткнутися б і не відстати б від гурту. Хто зважився на неможливе, тому не личить спинятися на півпуті. Хіба не відали: вони піші і безборонні, а ті, що переслідують — при броні і на комонях, встигнуть і потяти багатьох, і поміч покликати. Та хай... їх, втікачів, що були щойно полоненими, оп скільки всіх не потпуть, як би не старалися, тим паче, що до байраку пе так і далеко вже. Та й бігти не під гору, у долину. Коли відчули те, а тим більше побачили: біжать не під гору, — в долину, і зовсім возбуяли духом. Прибула до ніг сила, радість-утіха засвітилася в очах. Через те, мабуть, і не добрали, чому це авари, що уподібнювалися досі псам і люто кидалися на свою жертву збоку, вихопилися раптом наперед і погнали комоней туди, куди біжать і полонені, — до байраку. Лиш опісля, як вони досягли його та стали показувати на зворохоблене юрмисько, примітили: путівцем, що йшов понад байраком, правилися численні комонні, чи не та чергова турма, котру привідці аварські послали до яру-таборища на розправу а полоненими.
— Братове! — встиг помітити те, що й інші, Світозар, — Звертаймо одесную, біжім у Дунай! Тепер лиш він порятує!
Бачили: покликана на поміч турма зворохобилася вже, комонники стали приострожувати й здиблювати не перейнятих буєстю огирів, спрямовувати їх на втікачів, таких близьких уже до порятунку і через те усе ще не певних, що треба звертати кудись.
А турма зняла тим часом мечі і йшла на них лавою.
Боже милостивий! Порятуй і помилуй! Крім Дунаю та його пречистої води, тепер і справді немає на що надіятись.
Хтось падає, знесилений страхом, такою видимою вже неминучістю, хтось обходить його чи й перескакує через нього та біжить, куди бачить, а правдивіше — куди всі. Часто й дужо дихає поле, відлунюючи потужне людське дихання, гуде земля від тупоту ніг, а ще більше — під ударами копит, і небо тремтить з ляку та подиву перед тим, що діється на землі. Бо комоні настигли вже полонених і комонники не шкодували сили і не чули докорів сумління, стинаючи приреченим голови чи дістаючи їх сулицями. Навпаки, лютували з того, що полонені біжать купою, один в один, що тота купність не дозволяє їм гуляти вільно: потявши одного, вибирати другого, потявши другого, вибирати третього. І все — на лету, не зупиняючись, даючи спроможність перейнятому буєстю серцю натішитись винахідливістю розуму, вправністю рук, силою молодечого тіла.
— Обходьте це тлумисько з одного і другого боку! — повелівав хтось із аварських привідців, — Перетніть йому путь до води!
— Хай скачуть, — вгомоняв його інший. — Дунай широкий, його коли й перепливуть, то всього лиш одиниці.
— Вони уражені моровицею, загадять ріку! Повеліваю: потніть їх на землі!
Потяти то й потяти. Чи їм, молодим та дужим, не впоратись? Вимахували та й вимахували мечами, ба навіть підігрівали себе гпівом, коли ті, що їх прирекли на смерть, пробували ухилитися від несхибного удару чи прикритися києм. А в гніві були ще лютіші й заповзятливіші. Ось тільки заступити полоненим путь до води так і не змогли. Бо ті, кого валили вони, ніби траву в полі, були гейби стеряні. Нічого не помічали довкруж себе, ні на що не зважали. Перли та й перли до берега, а з берега — стрімголов у воду.
Переслідування ставало схожим на бойню-кривавицю. Де був і що робив у тій кривавиці терхан, менші за нього привідці, вої аварські не відали. Бо не зглядались і не розглядалися, засліплені кров'ю, що лили через міру. Та й приречені спонукали до того. Ані один не аняв догори рук, благаючи пощади. Навіть ті з них, що падали вже, уражені, озиралися й казали видом своїм, останнім зблиском згасаючих очей: "А все ж усіх нас ви так і не потяли".