— Хм. Шкода, коли так. Ну, та не печалься. Чи з тебе не доста й того, що примусив утікати найхоробрішого серед хоробрих і пошив у дурні наймудрішого серед мудрих.
— Не доста, привідцю. Поранений вепр лютіший за неушкодженого.
Коментіол мусив погодитись, надто пізніше, коли народжена звитягою радість вляглася, а вісті про аварів стали сіяти настороженість. Вивідники щораз певніше та й певніше стверджували: аварські турми правляться на Маркіанополь. Не інакше як кличуть їх туди, а коли так, кличе каган.
— Того не може бути! — чи то дивувався лиш, чи й обурювався Мартін. — Що ж це він не додому, а з дому втікав?
— А коли втікав спереляку? — пожартував хтось із стратигів.
— І те могло важити, — мислив уголос Коментіол. — Та найбільше поява його в Маркіанополі схиляє до іншої думки: саме там зосереджена аварська сила. Коли не в самому Маркіанополі, то поблизу від нього.
Помовчав мить і знову до Мартіна:
— Ти переслідував його досі, переслідуй і далі. Пошли загони вивідників на всі путі і по всіх околіях. Мусять не лише бачити, а й напевне знати, чи тільки тих, що рискають по Мізії, збирає каган, чи й тих, що має в Паннонії.
— Буде зроблено.
Мартін круто обернувся, відходячи, і в тій його рвійності виділася не лише рішучість будь-що доконати Баяна, а й певність: таки доконає.
"А коли й справді станеться таке? — підозріло занепокоївся Коментіол. — Привідця він не з гірших, а молодість дозволяй бути до безуму одважішм. Як украну юді перед легіонерами, а надто перед імператором? Чи не скажуть: Каст мав над обрами звитягу, Мартін — також. А де був і що робив, аби взяти гору над аварами, Коментіол? Може, час та й треба були б уже на себе взяти Баяна?.. А втім, — передумує, — була б звитяга, славу якось уже поділимо".
Знав: Мартін не так швидко упорається з тим, що поклав на нього, тож мусив розмислити і визначитись, де стати табором, аби і захист був певний, і супостата свого не випускати з поля зору. Надійної фортеці поблизу не було.
"Найліпше вдію, — став на мислі, — коли перекрию проходи в горах. А так, і з каганом не розминуся там, тим паче, як надумається іти до Фракії, і горами підіпру себе твердо".
Так і Мартіну сказав: "Гінців шли до гори Еми". А коли прибув, та отаборився, та розглянувся, одіспавшись у наметі, не міг не похвалити себе: це ж те, що треба! Позаду он які гори, а в горах звіра всякого, дичини. Лови — його давня, вивірена за літа утіха. Як не скористатися нагодою і не бути вдячним нагоді за даровану можливість погуляти в горах. Одне, заколисав себе привіллям та дозвіллям, а друге, буде привід зібрати веселе товариство, погомоніти за трапезою. Не все ж сольства та січі, єству людському і дозвілля он як потрібне.
Варто було започаткувати їх, лови та застілля, як не мав уже спину. І днів не лічив, купаючись у вині та утіхах, і про виправу та аварів забув. Тим паче, що й Мартін довго не нагадував про них. Десь щось казали, щоправда, як повертався з гір, проте дрібне і нікчемне. Єдинижди тільки й замислився, чи не варто прислухатись до ради, коли хтось із стратигів зауважив: "Привідцю, ми втрачаємо мент, що може згодом не повторитися. Чом даємо каганові можливість зібратися на силі та бути дужим у виправі супроти нас. Може, слід було б ударити на нього, доки турми розпорошені, а ляк, що його нагнав Мартін, сидить ще в п'ятах?" Замислитись замислився, а винести слушні резони з того не визнав за потрібне. "Маркіанополь, — сказав радникам, — міцна фортеця, кагана за тими стінами не так просто взяти".
Чи втішив радників, не відає. Себе ж напевне утішив, бо знову подався у гори, ганявся за звіриною, ділив із стратигами застілля по ловах. Аж поки не грянув грім. Мартін не гінців прислав уже, сам завітав одного надвечір'я й забив тривогу: каган полишив Маркіанололь, схоже, іцо иристуб в гори, прямісінько на ромейський табір.
— Скільки ж у нього турм? Яка його сила?
— Достеменно не знаю, та щоб помірятися з нами, гадаю, стане. Бо не тільки тих веде, що гасали по Мізії, з Паннонії теж покликав.
Коментіол одбілився на виду й не забарився явити Мартіну своє невдоволення.
— І ти тільки зараз кажеш мені цро це? Чому раніш не повідомив? Чому сам не став на путі тим, що йшли з Паннонії, дозволив їм з'єднатися з каганом?
— Бо довідався тоді вже, як були під Маркіанополем. Хто міг знати наперед, що йтимуть?
"Прокляття! Як же це могло статися? Баян давно кликав поміч із Папнонії чи тепер уже встиг покликати?
— То ти певен, що йдуть на нас?
— Коли б ішли в Паннонію, давно звернули б на іншу путь.
— Через ріку не переправилися ще?
— Ні, хоча й недалеко вже від неї. Я повелів своїм когортам стати там заступом, на місці можливої переправи, і стятися.
— Розумно і все ж того не доста. Ми встигнемо ще перейти на супротивний берег?
— Чом ні? Хоча поспішити й не завадить.
— Тоді так і зробимо. Зайняті тобою позиції посилять мої когорти. Каст переправиться десь обіч від нас і обринів на супротивний берег — по одну і другу руч. Коли станеться так, як мислимо, і обрини ув'язнуть в справжню січу, вдарить на них з одного і з другого боку. Удар той буде несподіваним і посіє страх, примусить аварів стенутися, а з тими, що стенулися, упораємось і меншими, ніж у нашого супостата, силами.
Вивідники завчасно доповіли Баянові: ромеї засіли по другий бік ріки, поробили завали й ждуть, коли він піде на них. Цього мав сподіватися і все ж холодом повіяло, коли почув. Легкої звитяги над такими, що засіли, не буде. Перед річкою й на річці зустрінуть стрілами, там, при завалах, — мечами та сулицями. А ще ж і комонні є десь... Ні, мусить спершу вивідати, яка перед ним сила, а тоді вже зважуватися на щось. Правдиво кажучи, його турмам не звикати навалом іти на супостата і долати його силою, а вже ж мав час та й нагоду пересвідчитись: хитрість завше надійніша за силу і крові потребує менше.
Недовго вагався аварський привідця, повелів розбити супроти ромеїв табір. Доки був там дось, біля переправи, позаду встиг вирости великоханський намет, поряд із ним стали й інші намети. Забігали, заметушилися, ясна річ, і ті, що догоджали каганові. Та чимось невдоволений повернувся він від ріки. Ще до того, як зайти до намету та сісти в наметі, якась муха вкусила. Підійшов, розглянувся і збунтувався, а збунтувавшись, накинувся на всіх — і тих, що ставили намета, і тих, що супроводжували.