Пророкування її, як бачиш, справджується: уже п'ятьох народила.
— Одначе на воді, ти взяла лиш трьох.
— Таки трьох.
— Ось бачиш, серед всіх інших може бути й дівка.
Повірила чи лиш хотіла вірити, в усякім разі, мала намір сказати втішне для себе й для мужа, та їй не дали висловитись. Хтось сторонній над'їхав тієї миті до терема й дав знати челядникові, що хоче бачити князя.
То був гінець від сторожової вежі па Дністрі. Прибув сказати князеві: до нього правиться з миром та злагодою кутригурський хап Заверган і просить дозволу на в'їзд до стольного города Черна.
Повелів запросити хана і дати йому достойний високого гостя супровід, а тим часом думав: "Чого се йому тра' від мене? Сказав, з миром та злагодою. Чи не обри заворушилися?"
Кочовища кутригурів пе доходили до Дністра, отож і чвар із ними у тиверців не було. Ото тільки й клопоту мали через них, що пустили вісім літ тому за Дунай і ви' слухали докір імператора: "Пощо пустили? Чи соузники так чинять?" Опісля кутригури не поривалися до ромеїв і до Дністра не доходили. Випасали череди корів, отари овець, а найбільше комоней далі па схід, коли й мали якісь сутички чи перетрактації з антами, то лише з тими, що сусідять із ними — уличами та ще полянами, коли ті спускалися на пониззя Дніпром або ж Бугом чи Онгулом. Ратних змагань між ними та антами, скільки й пам'ятає себе, не було. Невже справді заворушилися обри и погрожують походом через кутригурські землі? Дуже можливо. Досі вони, сидячи за Дніпром, на уличів та полян ходили яко таті, тепер могли обійти їх і правитись до Дністра через Кутригурську землю. Чом би й ні? Скільки тих нутригурів і що для обрів кутригури? Ті пруги і не таких здатні поглинути.
Хан не поспішав об'явитися в гридниці Черна, одначе й не зволікав аж надто. Коли ж завітав, був по-асійському ввічливий і щедрий на хвалу. А ще вразив князя Волота молодечою ставпістю і доброликістю. Не лише кров, сила і здоров'я буяли в ньому.
— Припіс я кпязіо на Тиворі, — схиляв покірно голову і клав руку до серця, — жопі та дітям його низький уклін і найсолодпіі іюб.іжаїїіш здоров'я та супокою від сгбе і всього люду па Кутригурах. Хай славиться ім'я його яко гонителя ромеїв і буде доброю пам'ять про цього пе лишень серед сущіїх, а й серед нащадків.
— Спаси біг.
— А ще кланяюсь мужам його та воеводам, усім, хто і підпорою князеві в ділах ратних та вічових.
"А він добре обізнаний з нами, як і з тим, що діється в нас", — міркує тим часом Волот і дошукується нагоди заговорити про суттєвіше.
— Ще раз дякую хапові за прихильність серця, як і за добрі побажання. Привідця кутригурів, сподіваюсь, вперше у нашій землі?
— Так.
— То най буде повен: па добро вона завжди відповідає добром. Висловлюємо й свою найсердечнішу здравицю ханові, усьому родові його, мужам ратним та думаючим й просимо бути серед нас, як серед своїх. Сідай, хане, на чільне місце, най сідають по обі руч мужі твої та й кажіть, що привело вас у землю нашу.
Заверган не примушував господаря просити вдруге. А поки всідавсь та розглядавсь, зважував давно виважені думки й прицілювався, котра з них буде зараз найбільш слушна.
— Князь мусить знати: у привідців люду немає нічого вищого за потреби люду. Те, що зняло мене та моїх кметів із насиджених місць і повело в Тиверську землю, не в винятком.
Опустив на мить долу зір, схоже, що черпав там десь, поза гридницею, своєму серцю снагу, і вже потім почав оповідати, які безліття переслідують його люд, і доволі часто. Тож і намислили кутригури: чи не пошукати їм щедрішої на злаки, а відтак і на благодать землі? Раз уже прибули до них, тиверців, як до добрих сусідів і не приховали того, з чим прибули, то не ховатимуться й далі: усі вбачають таке благо в задунайських землях Візантії, не інакше мислять і кутригури: коли вже йти кудись, то йти треба лиш туди.
— Чим же може прислужитися вам Тивер? — не зовсім розумів князь хана чи підганяв ііого, аби одкрився шиидше з тим, заради чого прибився до Черна.
— Прийшли просити князя, аби пропустив нас туди, по ставав на нашій нуті з раттю. Лихого наміру до люду тиверського у нас немає. Пройдемо до Дунаю і зникнемо за Дунаєм.
— А що скаже нам Візантія?
— Йдете ж не ви, ми підемо, і підемо з добрим наміром — поселитися.
"Ви не щирни зі мною", — казав на дуліці князь Водит і ни вагався вже.
— Не діло кажеш, хане. У нас із Візантією давно укладено ряд на мир і злагоду, ми не можемо порушувати його і тнм ставити себе нід загрозу ромсйського вторгнення.
— Досі ж за Дунаі, як і з-за Дунаю, вільно було ходити. Невже князь не може послатися на це, коли заремствує Візантія?
— Тіш, хто йде туди з добрими намірами, і зараз вільно йти. Кутригури ж хочуть піти й сісти на ромейських землях гвалтом — так, як сідають склавини. А між ними й ромеями — хан, сподіваюсь, знає те — йде справжня січа. Як же ми, соузники ромейські, можемо напустити па ромсїв ще й вас?
Завергап перезирнувся з кметями.
— А колії за Дунай схочуть піти ис лише кутригури, — сказав і глибоко заглянув Волотові у вічі, — а й утигури обри? Невже князь усім їм стане на путі? Невже він захо^ че знекровлювати себе лиш тому, що має з ромеями ряд?
Волот відчув себе загнаним у глухий кут. Сидів, дивився на привідцю кутригурів і відмовчувався.
Хап не забарився скористатися тим.
— Кутригури пе хотіли б знекровлювати себе у січі з тиверцями, — сказав довірливо. — Віддавна мають їх за добрих сусідів, тож і воліли б мати тільки за таких. Пошлись, кпяже, на правічний покоп — вільно ходити гостинною путтю на обводах — і тим уймеш ромеїв, матимеш, як і мав, із ними мир та злагоду.
— Ні, хане, про злагоду годі тоді й помишляти. Це було схоже па відмову, і Завергап занепав духом. Дивився па привідцю тиверців усе ще благальне, та разом з тим і примітне ніяково. Волот заглсдів те і, мабуть зглянувся па нього і його бідкання.
— Най хан погостює в пас день-другий, — обізвався перегодом. — Мушу зібрати всіх ліпших мужів Черпа та його околій і порадитися, як нам повестися в сім ділі, аби і з ромеями не розбити глека, і з вами, сусідами в Помор'ї, також. А зараз прошу всіх за княжий стіл, одвідати страв господині мосї, знесолити серце і розум питієм.