Гра "Про котрого я думаю дядька" була нелегка. Дядьки були дуже схожі один на одного. Всі мали блакитні витрішкуваті очі, бороди, відстовбурчені вуха й лисину на півголови.
Садок пані фон Браун так само був дивовижний. Там росли дерева й кущі, яких ми ще ніколи не бачили. Одне дерево скидалося на ялину, але на ньому був дрібненький ясно-жовтий цвіт. Отже, то не могла бути ялина. На одній великій клумбі стояла гола кам'яна жінка без рук і без носа.
— Рук їй навмисне не зроблено,— запевняла мати,-їх вона й не мала, а ніс відломився, він у неї був.
За домом була лука, і по ній протікав маленький мілкий струмок. Мати казала, що то Альс. Та я не вірила. Я ж бачила Альс. Крізь вирви від бомб уздовж його течії. Там Альс був глибокий, чорний і смердючий. І в ньому плив щур.
А ще в садку було дві альтанки. Мала й велика. Вони були замкнені, і ми не мали від них ключів. А проте ми з сестрою завше сперечалися за них. Бо сестра твердила, що велика альтанка належить їй. Через те, що вона старша. Так годиться.
Сперечалися ми й за гномів. У садку пані фон Браун було тринадцять гномів. Вони стояли на різних клумбах. Сестра попереносила їх на луку за будинком. Ми гралися ними у батька, матір і дитину. Сестра була батьком, я матір'ю, а гноми дітьми. Але ми не хотіли мати тринадцятеро дітей, а тільки троє і ніяк не могли дійти згоди, котрі гноми будуть кращими дітьми. Чи той, що з тачкою, чи той, що тримає в руках кошичок із квітками, чи той, що несе кошика за плечима, чи той, що з ліхтариком, чи той, що з лопатою. Ми сходилися тільки на тому, що гном із бруском нам не потрібен. Дитина, що весь час гострить ножа, нудна.
Батько ніколи не виходив із дому. Його ніхто не повинен був бачити. Здебільшого він лежав на килимі у кімнаті з книжками. Незважаючи на заборону, він розгорнув килим і читав товсті старі книжки. Часом, коли йому особливо подобалось якесь місце, він читав його мені. Я нічогісінько не розуміла, проте захоплено кивала головою. Батько також робив нам із паперу кораблики. Він видирав на них сторінки з книжки, яку знайшов у письмовому столі пані фон Браун. На її обкладинці була велика чорна свастика. У тій книжці були надруковані промови вождя.
Часом ми підіймалися з батьком на піддашшя, вилазили крізь слухове вікно на дах і засмагали на сонці. Там батька ніхто не міг побачити. Наш будинок був набагато вищий за всі навколо.
Я завше розповідала батькові про все, що побачила в садку і в будинку. Розповіла про кам'яну жінку без рук і без носа, і про ялину з ясно-жовтим цвітом, і про маленький струмок, що мав бути Альсом. Батькові я повірила, що струмок справді був Альсом. Кам'яну жінку батько охрестив Венерою фон Браун. І для чудних дерев він знаходив гарні назви. Одне ми назвали "індонезійська оскома", ще одне —"деркач тремкий обдертий".
Мати часто вирушала по харчі. До молочарні їй треба було йти півгодини. До різника — сорок п'ять хвилин. А в пекаря їй доводилося вистоювати в черзі годину.
Вона приносила додому чверть літра молока, сто грамів сірої, липкої ковбаси і половину сіро-жовтої хлібини. її не можна було різати. Треба було відкришувати від неї шматочки. У ковбаси був смак борошна і згірклого смальцю. І вона смерділа. Молоко було синювате і прозоре.
Кілька разів мати вибиралася пішки аж у місто із довідкою про те, що наше помешкання розбомбили. Вона обійшла вздовж і впоперек увесь Відень у пошуках крамниці, де ще було спіднє вбрання і черевики. Але не знайшла такої.
А нам конче потрібне було дещо з одягу. У будинку ми, правда, знайшли кілька рушників, кухонних рушників і трохи постільної білизни, але там не було спідньої білизни й сорочок. І не було щіточок до зубів і мила. І тим більше верхнього вбрання і взуття. А найгірше, що не було піджака, сорочки й черевиків для батька. Бо як би він з'явився на очі росіянам в уніформі німецького солдата!
Мати подалася ще раз пішки до міста. Надумала обійти всіх приятелів нашої родини. Тих, чиїх помешкань не розбомбили. І повернулася з великим пакунком одягу. Були там і черевики. І аж п'ятеро штанів на батька.
— Чоловічих штанів я могла б принести й десятеро! — сказала мати. І вона розповіла, яка то була сумна, страшна картина, коли тітка
Гермі хапала й викидала з шафи всі штани й піджаки дядька Тоні і, хлипаючи, примовляла:
— Бери, бери, вони вже йому ні до чого. Мертвим не потрібний костюм від Естергазі!
Та однаково мати не взяла штанів дядька Тоні — він був малий і товстий. Ті штани взагалі були не на батька. У сусідки тітки Гермі також загинув чоловік. Він був високий і тонкий. Сусідка віддала матері штани для мого батька.
Мені мати принесла чудові шкіряні черевики, червоні, з білими шнурками. На жаль, вони були малі на мене. Тоді батько вирізав у носку в кожному черевикові по дірці, щоб я могла просунути в них великі пальці. Тепер черевики мені годилися. А ще я отримала сукню. Вона була задовга й заширока на мене і з огидним малюнком — уся в трояндах. Я відмовилась одягати її. Та моя відмова не допомогла, мене силоміць упхнули в те страховидло. Сестра засміялася і сказала:
— Ти наче ватяна ковдра!
7
ОБМІН. ОБХІД ТЕРИТОРІЇ УЗДОВЖ ОГОРОЖІ. РАДНИК ЛІСОВОГО УПРАВЛІННЯ. АНГЕЛ. ПАН ВАВРА. ПАН ҐОЛЬДМАН
Двічі на тиждень нас відвідував дідусь. Йому треба було три години, щоб добратися до нас. Він уже не міг швидко ходити.
Дідусь завше приносив нам дещо з того, що він добував з-під уламків. То були найнесподіваніші речі: дитяча ванночка, дві червоні, у білу крапку чашки, ополоник, вовняний шарф, безпечна бритва, ножиці, пляшечка парфумів, старий піджак і подірявлений скалками від бомб пуловер. Мати розпустила шарф і пуловер, хотіла сплести з них нам камізельки. Проте в домі не було дротиків. Мати перешукала цілий будинок, але дротиків не знайшла.
— А хай їм чорт! — сердито сказала вона — Все вони тут мають! Люстри, і олійні портрети, і порцелянові вівчарки, а хоч би тобі один дротик!
Тоді взяла ванночку і пішла з дому. За годину вона повернулася задоволена — із дротиками. Виміняла їх за ванночку.
Щодня над будинком пролітали літаки. Та ми не боялися їх. Літаки летіли до міста. Нас вони не бомбили.