— Добра юшка!
А дідусеві сказала:
— Підпалюй!
Дідусь витяг із кишені коробку сірників.
— Останні наші сірники,— пояснив він.
Він черкнув сірником по коробці, наставив долоню, щоб захистити полум'я від протягу, і ткнув його в дірку. Сірник погас. Тріски не загорілися.
— Він усе вміє краще,— сердито крикнула бабуся,— я ж надто тремчу, я ж не можу запалити, завше він, він же вміє краще!
Я завше мала в кишені своєї квітчастої сукні коробку сірників. А цього разу мала навіть дві. Я простягла руку з коробками дідусеві. Він ухопив їх.
— Я також хочу сірників! Дай мені одну коробку! — крикнула бабуся— Зараз же дай одну мені!
Дідусь міцно стискав коробки в кулаці. Бабуся схопила мене за руку:
— Одна моя, я ж казала, що одна моя!
Я не знала, що робити. Я ще не чула, щоб бабуся з дідусем сварилися за сірники.
Дідусь кинув одну коробку на стіл. Вона ковзнула по цераті і впала додолу.
Бабуся опустилася на підлогу й рачки полізла по коробку. У кімнаті було темно. А на підлозі ще темніше.
— Є! — важко дихаючи, мовила бабуся. Вона підвелася, тремтячою рукою засунула коробку в кишеню і переможно сказала: — Це тільки мої сірники. Я тобі жодного не дам!
Я помітила, що по щоках у мене течуть сльози. Я не знала, чого плачу. Тільки добре знала, що хотіла, аби Кон забрав мене звідси. Кон не приходив.
Дідусь запалив тріски у бляшанці. Бабуся мішала юшку в каструльці. З каструльки йшов неприємний запах.
— А чого ви не палите у плиті? — спитала я.
-Димаря нема, він розбитий і засипаний сміттям,— пояснив дідусь.
— Що ти кажеш? — спитала бабуся. Дідусь не відповів.
Вариво в каструльці було неїстівне. Сірі балабушки плавали в сірій юшці. Але бабуся насипала мені того варива в тарілку з незабудками, в мою улюблену тарілку! І ложка з дерев'яною ручкою також ніде не ділася. Я засунула ложку, порожню ложку до рота. Вона мала той самий присмак, що й раніше. Присмак заліза, присмак солі. Гіркий присмак. Гострий присмак.
— Ти не хочеш їсти? — спитав дідусь.
Я похитала головою. Дідусь посунув мою тарілку до себе. Бабуся єхидно втупила в нього очі і промурмотіла:
— Завше він, завше він.
Тепер уже було темно не лише в кімнаті, а й надворі. Ми з дідусем вийшли до кухні й сіли на підлозі.
— А сусіди ще живі? — спитала я.
— Вони мешкають у будинку Черного,— відповів дідусь.
У будинку Черного раніше мешкало багато нацистів. Вони втекли, а будинок Черного вцілів. Помешкання нацистів стояли порожні.
— А Бренери?
— Бренери також мешкають у будинку Черного.
— Я думала, що вони наклали на себе руки, як прийшли росіяни.
— Вони й хотіли накласти на себе руки.
— То чому не наклали? Не мали отрути?
— Отруту мали. Але спершу дали її псові.
— А тоді?
— А тоді побачили, як пес мучився, й перелякалися до безтями.
— Він помер?
-Хто? —Пес.
— Звичайно, пес здох, але Бренери живі!
Надворі зовсім стемніло. Кона й досі не було. Здалеку почулася російська мова. Кон? Ні, не Кон. Два голоси. Мабуть, військовий патруль.
Росіяни наблизилися, поминули звалище. Один сміявся, другий щось казав.
Дідусь затулив мені рота рукою. Чому він так зробив, я не розуміла.
Голоси віддалилися, потім їх зовсім не стало чути. Дідусь відтулив мені рота.
— Росіяни рідко роблять якесь зло,— сказала я. Дідусь кивнув головою.
— Не більше як інші. Переважно вони дуже привітні. Дідусь кивнув головою.
— Я люблю їх. Особливо Кона! Дідусь кивнув головою.
— А чого вони не повинні нас чути?
— Бо я боюся,— сказав дідусь. Боюся! Боюся! Всі бояться!
— Тобі доведеться ночувати в нас,— мовив дідусь.— Той солдат не вернеться!
— Той солдат! — Я розсердилася — Не кажіть "той солдат"! Це Кон. Мій приятель, найкращий приятель.
— Не хвилюйся,— промурмотів дідусь.
Ми ще трохи подивилися на небо. Там не було на що дивитися. Ані місяця, ні зірок, ані хмар.
— Часом летять літаки,— мовив дідусь.
— У нас теж,— сказала я.
-1 американські також,— мовив дідусь.
— У нас ні,— сказала я.
— Звідки ти знаєш? — спитав дідусь.
— Знаю,— запевнила я.
— Може, нам пощастить,— сказав дідусь,— і росіяни виберуться, а прийдуть американці.
— Я не хочу американців! Дідусь промовчав.
Я зрозуміла, що Кон сьогодні вже не прийде. Надворі було темно, хоч в око стріль. Вулиці ніде не освітлювалися. У жодному з тих кількох вікон, які ще лишилися цілі, теж не світилося. Кон не знайшов би дороги.
Дідусь підвівся. Я також. Дідусь запалив сірника. Ми обережно перейшли кухню. Біля дверей до кімнати сірник погас. Дідусь запалив другого сірника.
Сірник кидав миготливі тіні на широке ліжко. З одного боку лежала бабуся. Рот у неї був розтулений. Вона спала. Вигляд у неї був страхітливий, бо вона не мала зубів. Вона щовечора виймала штучну щелепу.
— Лишіть свої зуби в роті,— попросила я дідуся. Ми роззулися і сіли на ліжко. Сірник догорів.
— Де ти хочеш спати: на її боці чи на моєму? — спитав дідусь.
Я хотіла спати посередині, але так не виходило, бо в бабусі з дідусем були тільки дві ковдри. Я залізла під дідусеву ковдру.
Дідусь також скоро заснув. Було зовсім тихо. Ніхто не хропів. Ніхто не скреготав зубами. Тільки часом щось шаруділо перед дверима і лускало у стелі над нами. Я згадала тріщину в ній. Що з нею? Я за цілий день жодного разу не подумала про неї. В кімнаті завше було так темно, що я не бачила її.
Може, Кон іще прийде. Тому я не скинула сукні. Я любила спати долілиць. Ґудзики на сукні давили мене. Я перевернулася на спину й ненароком штовхнула дідуся.
— Спи вже,— буркнув він. Я заснула.
28
ЗРАДЛИВІ ПОВІКИ. НАЙУПЕРТІША ДИТИНА. ЗАСТАВА НА ДОРОЗІ. ОБОЗ
Коли я прокинулася, в кімнаті було видно. Забиті вікна були відчинені. Перед одним із них стояв батько. Стояв спиною до мене. Добре, що він так стояв. Я знов заплющила очі. І почула, як дідусь сказав:
— Я ж не знав, що ви не знаєте, що вона в мене.
— А якби знали, то що б це помогло? — спитав батько.
— Я б відвів її додому.
— Ви, через заставу?
— Так,— сказав дідусь. Мабуть, він справді вірив, що відвів би мене. Батько підійшов до ліжка. Я чула його ходу по рипучій підлозі.
Він доторкнувся пальцем до мого плеча і сказав:
— Уставай.
Я не ворухнулася.
— Ти вже не спиш,— сказав батько і дужче придавив пальцем плече— Твої повіки здригаються!