— Пані, пані, мама кликати, не йдеш? — мовив Кон. Я похитала головою
— Пані, пані, треба робити, що мама казати, діти повинні робити, що мама казати! — знов озвався він.
— Та цитьте ви вже! — крикнула я.— Повинні робити, повинні робити, повинні робити, фе! — Я додала ще дещо і всадила Конового великого ножа, яким він різав м'ясо, у стільницю так, що він лишився стриміти в ній.— Я нічого не повинна! Нічогісінько! Я роблю, що сама хочу! І край, зрозуміли?
— Так, так, пані,— промурмотів Кон і витяг ножа зі стільниці — Не треба кричати, пані, Кон добре чує тебе.
Із Коном сьогодні також дарма було говорити. Я вийшла на подвір'я і зустріла Ґеральда. В нього були заплакані очі.
— Вона дала мені ляпаса, хоч твоя мама казала їй, щоб вона не била мене.
— Тобі було боляче? — спитала я. Ґеральд похитав головою.
— Боляче не було, бо вона не вміє бити як слід. Але я не буду більше терпіти такого! Я вже не люблю її! Ненавиджу! Я йду з дому!
— Що ти вигадуєш?
— Ні, не вигадую. Справді йду з дому. У мене є товариш, він живе в місті. Я йду до нього. Я раніше часто бував там. У нього мати гарна, ласкава!
-1 як же ти підеш туди? На перехресті стоїть військовий патруль. Думаєш, він тобі скаже: "Добрий день, дорогий Ґеральде",— і пропустить? Він нікого не пропускає, а тебе й поготів не пропустить.
— То я пройду під землею! Все!
— Йолоп,— сказала я і пішла від нього.
— Я таки піду й ніколи не вернуся, ніколи! — крикнув Ґеральд мені вслід.
Я підійшла до огорожі Вавриної вілли й надовго застрягла там. Росіяни з Вавриного будинку забили на подвір'ї корову. Я дивилася, як вони здирали з неї шкуру, а потім рубали тушу на шматки. Біля них стояло повно відер із кров'ю, м'ясом, печінкою та легенями. Один росіянин поманив мене пальцем до себе. Руки його були у крові. Сорочка і навіть обличчя також були забризкані кров'ю. Я пролізла крізь дірку в огорожі на Ваврине подвір'я. Замащений кров'ю росіянин дав мені повне відро м'яса, а інший докинув у нього ще й шматок печінки.
Відро було важке, я не подужала нести його, мусила тягти за собою. З відром, повним м'яса, я могла з'явитися на очі всім своїм. Ніхто не кине на мене докірливого погляду, побачивши таку здобич.
Вийшло так, як я й думала,— мене знов полюбили. Пані фон Браун назвала мене "золотком". Мати ласкаво усміхнулася до мене. Навіть сестра була привітна. А батько надав мені звання "головного постачальника". Але батько — я знала — був би і без відра з м'ясом ласкавий до мене.
Увечері ми помітили, що Ґеральда немає. Він не прийшов на вечерю, не прийшов і після вечері. Брауниха заплакала, а Гільдеґард почала молитися. Батько обшукав подвір'я. Чистильник уніформи допомагав йому.
Я розповіла їм про товариша в місті, до якого Ґеральд хотів піти.
Пані фон Браун із майором подалися до перехрестя, де стояв військовий патруль. Солдати сказали, що не бачили ніякого білявого хлопця. Ґеральда біля них не було, і крізь заставу він ніяк не міг пройти. Тим часом зовсім стемніло і майор вирішив, що далі шукай чи не шукай, однаково нічого не побачиш. Треба почекати до ранку.
— Але де він може бути? — сушила собі голову моя мати.— Не міг же він провалитися крізь землю!
І тоді раптом мені спало на думку, де він може бути.
"То я пройду під землею! Все!" — сказав він мені.
Під землею! Так, під землею! Тепер я знала, куди Ґеральд пішов! Уздовж течії Альсу. У цей час в Альсі майже не було води. У найглибшому місці вона не сягала й десяти сантиметрів. Ґеральд напевне пішов уздовж Альсу, аж до великої бетонної труби, якою він тече через наш Ґернальс і далі через весь Відень до каналу Дунаю. Ми колись для розваги говорили про цей шлях. Я тоді сказала:
"А знаєш, Альс під землею все ширшає, бо в нього впадають інші струмки, і врешті стає зовсім широкий. Коли на тих вулицях, під якими він тече, дивитись на нього крізь ґрати, то видно, як блищить вода, і чути, як він шумить!"
А тоді я ще збрехала Ґеральдові, що вже не раз спускалася крізь ґрати каналу і далі сходами до труби, якою тече Альс, і що там уздовж широкого вже, блискучого потоку є добра дорога.
Ґеральд тоді сказав:
"То там, унизу, під Віднем, можна просто гуляти собі!"
"Певне, що можна,— відповіла я — Одного разу я тим каналом відвідувала свою товаришку. Перед нашим будинком спустилася в канал, а перед її будинком вилізла з нього. То була дивовижно гарна прогулянка!"
Чому, хай йому біс, той йолоп вірить усьому, що я кажу! Тепер він, мабуть, десь сидить у каналі. А там є щурі. Я ж бачила їх у вирвах від бомб, коли ми з матір'ю ішли сюди. І одне я знала напевне: він не зможе вилізти з каналу крізь ґрати. Ті ґрати надто важкі. Щоб підняти їх, треба бути принаймні втричі дужчим за Ґеральда.
— Доню, вже пізно,— мовила мати.— Іди спати!
-1 вмийся, будь ласка,— сердито сказала сестра,— ти така брудна, що аж смердиш!
Я залюбки пішла б спати. І навіть краще вмилася б, аніж мала б розповісти їм, де Ґеральд. Бо вони тоді знову склали б на мене всю вину, кричали б, що я своїми брехливими оповідками збила з панте-лику бідну дитину.
Але, може, я все-таки помилялася? Може, він зовсім не в трубі Альсу?
Єдиною людиною, з якою я могла обміркувати це, був батько. Я повинна була сказати йому все, якби ми лишилися самі.
Мати мила посуд. Сестра стояла біля неї і вмивалася. Батько сидів на ліжку і скручував цигарку.
Може, сестрі ще треба йти до туалету? Вона боялася ввечері йти туди сама. Матері доводилося вести її зі свічкою і стояти на варті біля дверей туалету. Посуд був помитий. Сестра вже вмилася. Нікуди їй не треба було йти. Вона лягла в ліжко. Потім знов підвелася, їй таки треба було йти. Мати взяла зі столу свічку. У нас тепер було багато свічок, Людмила, гладка дружина офіцера карної частини, подарувала матері їх цілу коробку.
— Ну, ходімо,— сказала мати.
Вона відчинила двері, затулила долонею свічку, щоб її не погасив протяг, і вийшла з кімнати. Сестра подалася за матір'ю, тримаючись біля самої неї. Я зіскочила з ліжка і найперше зачинила двері. Батько запалив цигарку. Він уже перевдягсяв те, в чому спав. А спав він у старому ясно-зеленому пуловері, знайденому в шафі старої пані фон Браун.