Він віддер клаптик газети, скрутив його у вузеньку трубочку й наповнив її чорним ламким тютюном. Ламкий чорний тютюн звався махоркою. Кон узяв свічку й запалив від неї цигарку з махорки.
— Якщо війна скоро зовсім скінчиться, то ви тоді всі поїдете до Росії? — спитала я.
Кон кивнув головою.
— І ви раді, що поїдете?
Кон глянув на мене маленькими очима крізь грубі скельця окулярів і здвигнув плечима. Цигарка, що застрягла в нього у щілині між спідніми зубами, звисала над схожою на дощового черв'яка губою. Ще не згаслий попіл падав на Конові підштанки.
— Чи ви раді? — спитала я ще раз.
— П'ять років не був удома,— промурмотів Кон — Багато змінилося. Багато, багато цілком змінилося!
— А чого ви не з ними? — Я показала пальцем у напрямку Ваври-ної вілли, в напрямку святкування.— Чому ви не співаєте? Чому не кричите? Чому не п'єте?
Кон випхав товстим червоним язиком недопалка із щілини між зубами. Він упав додолу, трохи потлів і погас. Кон зітхнув.
— Я не п'ю. Я не кричу!
— Але ж ви вмієте співати?
Кон усміхнувся і заспівав. Він співав тихим, глибоким голосом, яким співають колискову. Слова пісні були не російські. Я могла б довго сидіти отак і слухати, як Кон співає. Може, я й довго сиділа отак і слухала. Я вже не знаю. Та враз відчинилися двері й до альтанки зайшов Ґеральд. Він сказав:
— Слухай, Кристель, твоя мама скоро впаде в істерику. Вона шукає тебе по всьому будинку.
— Ну то й що, нехай шукає,— вперлася я.
— Іди вже,— наполіг Ґеральд,— минула одинадцята! Кон перестав співати і скрутив нову цигарку.
— Пані, пані,— сказав він,— треба робити, що мама хоче!
Я, лаючись, підвелася і поволі, нога за ногою, вийшла слідом за Ґеральдом із кухні-альтанки.
— Чого ти вічно біжиш до того схибненого гнома? — спитав Ґеральд.
— Сам ти схибнений гном!
-Слухай, у нас ночують Архангел із Ангелом, вони бояться росіян!
— Я давно знаю!
Вікна у нас були темні, тільки з кухонного вікна ще падало слабке світло.
Ми рушили в напрямку того маленького ясного чотирикутника кухонного вікна на тлі великого чорного чотирикутника будинку. Серед пагонів плюща під кухонним вікном лежало щось темне, велике, і хропло. То був наш оздоблений медалями старшина. Він не належав до моїх приятелів. У нього були непривітні очі й тонкі зціплені губи. Він справляв враження небезпечного. Але тепер він лежав долі з роззявленим ротом і заплющеними очима, хропів і навіть гадки не мав, що я стою перед ним, глузливо посміхаюсь і дивлюся на нього згори вниз. Від нього тхнуло горілкою. Він був безпорадний. Це мене тішило. Я хотіла б мати ліхтарика, щоб краще роздивитися на нього. А ще мені кортіло плюнути в його роззявлений рот. Але я боялася, від того він міг прокинутися.
Ґеральд смикнув мене за рукав.
— Ходімо звідси, ходімо вже,— прошепотів він. Чути було, що він дуже схвильований — Я щось маю, щось знайшов, ходімо звідси, я покажу тобі!
Ґеральд потяг мене від освітленого чотирикутника й від старшини. Він щось тримав у руці.
— Я спіткнувся об нього,— мовив він — Він лежав біля п'яного старшини!
Ґеральд тримав у руці пістолета старшини.
— Вітаю,— захоплено прошепотіла я. А тоді спитала: — Що ми з ним зробимо? Треба сховати його!
-Де?
— Під плющем!
— Нізащо! — сказав Ґеральд — Я більше не підійду до того проклятого старшини. А то ще прокинеться, тварюка!
— То, може, в тачці садового гнома?
На це Ґеральд пристав. Ми побігли за будинок на луку. Було досить темно, і ми довго шукали, поки знайшли гнома з тачкою. Він був перекинутий. Ми поставили його на ноги, Ґеральд поклав пістолета в тачку, а я наскубла на луці пучок трави і прикрила його. Потім ми тихенько вернулися до будинку й залізли в нього крізь середнє вікно салону. Біля дверей до кімнати дядьків щось ворухнулося, там хтось стояв. Я перелякалася.
Та мені не було чого лякатися. Біля дверей стояла моя мати. Вона не дуже й лаяла мене. Була вже надто стомлена.
20
КОРОТКИЙ СОН. ПОРОЖНЄ ЛІЖКО БАТЬКІВ. СТРАХ. АВТОМАТ. СТАРШИНА. ПОЗБАВЛЕННЯ МЕДАЛІВ. НАГОРОДЖЕННЯ МЕДАЛЯМИ
Хоч, мабуть, давно минула північ, я ніяк не могла заснути. Поруч, тісно притиснувшись до мене,— бо вночі вона присувалася все ближче до мене,— скреготала вві сні зубами сестра. А часом ще й цмокала язиком. Позад мене весь час перевертався на ліжку батько. Ліжко рипіло. Батько стогнав. Мати гучно хропла. Крізь зачинені вікна долинав гамір росіян. Я вже не могла розрізнити, чи він долинав із Вавриної вілли, чи з будинку Архангела. Я засунула великого пальця до рота. Він мав присмак трави й землі. Я згадала нарваний пучок трави та пістолета і посмоктала пальця. Тепер присмак став гіркий. Я вирішила заснувати банду. Банду зі справжнім пістолетом. Я вигризла зубами землю, що набилася під нігті, і проковтнула. Потім задерла ноги й пошкрябала вказівними пальцями рук між пальцями ніг. За цією приємною роботою я заснула.
За якийсь час я прокинулася, розплющила очі й переконалася, що ще тільки починало розвиднятися. Я заплющила очі, перевернулася на живіт і спробувала заснути, знов спіймати ниточку гарного, приємного сну. Але заважав гамір. Невже росіяни й досі святкують? А чи це, бува, не високий, верескливий Архангелів голос? Я підвелася на ліжку й озирнулась навколо. Широке ліжко, на якому спали батько з матір'ю, було порожнє. Біля столу їх також не було. Взагалі не було в кімнаті. Сестра сиділа в ліжку, накинувши ковдру на плечі, і розгублено дивилася на мене.
— Що сталося? — спитала я.
Сестра й далі дивилася на мене. Вона засунула в рот чотири пальці й покусувала їх. Я перелізла в її ліжко, притулилася до неї і ще раз спитала, що сталося. Сестра й сама добре не знала. Коли вона прокинулася, в кімнаті були солдати. Лихі солдати з гвинтівками. Вони зігнали маму й тата з ліжка.
— Куди?
Сестра не знала. Я дістала свою сукню. Вона лежала біля мого ліжка.
— Куди ти хочеш іти? — спитала сестра.
— Піду глянути, що там робиться,— промурмотіла я — Голос чути з кухні.
Я надягла сукню і аж тоді помітила, що надягла навиворіт. Рубці були назовні. Але це не мало значення. Однаково сукня була препогана.
— Я боюся тепер виходити з кімнати! — прошепотіла сестра.