— Там ми складемо мішки з квасолею! А ще:
— Під сходами до льоху сховаємо цукор! А ще:
— Мішки з горохом лежатимуть у кутку! І це звучало як:
"Ми виживемо! Ми подолаємо труднощі!" Я взяла жменю сірих солоних стружок із білої коробки й висипала у свою кишеню на фартусі.
— Не бери! — сказала мати.— Ти ж не з'їси їх сирими. Це висушений суп із яловичини.
— Вони й такі добрі,— відповіла я і вибігла з дому, а далі подалася лукою до старого Ваври.
Вавра загрібав залізними граблями стежки в садибі. Він загрібав їх щодня, хоч ними ніхто не ходив і не засмічував їх.
— Ви привезли повний візок мішків? — спитав він і прихилив граблі до дерева.
Я кивнула головою, витягла з кишені сірі стружки й простягла їх на долоні Ваврі.
— Це висушений суп із яловичини,— пояснила я.
— Суп із яловичини мокрий! — сказав він.
— А цей висушений! — мовила я.
Вавра взяв одну стружку, оглянув її і потер між пальцями. На пальцях зробилися ніби мозолі.
— Наче шмарклі! — промурмотів Вавра.
— А ви покуштуйте! Вони добрі! — сказала я. Вавра не захотів куштувати стружок.
— Ніколи в житті суп із яловичини не висохне так, щоб стати шмарклями! — впевнено мовив він.
— А от і висох, бо це суп, слово честі! — сказала я. Але вже й сама не була цілком певна, що то справді суп. Адже й шмарклі солонуваті на смак. І добрі.
Я почала розповідати Ваврі про те, що сталося в партійному осередку, та про мішки з харчами.
Розмову нам перебив Архангел. Він ішов додому й лементував на всю вулицю. За ним плентався Ангел і так само лементував. В одній руці Архангел тримав рудого мішка, а в другій синього. Але мішки були порожні й маяли обабіч нього, як крила.
Ми з Ваврою вийшли на вулицю й перейняли Архангела.
— Хочу вам повідомити,— мовив він, важко дихаючи,— що вже все розграбовано! Геть усе! Нічого вже там немає!
Він замахав у нас перед очима порожніми мішками. З них випало на хідник пучка локшини й кілька горошин.
— Таж комора була ще повна,— сказала я.
— Так, була повна,— пирхнув Архангел,— але тоді... тоді мені захотілося тоншої локшини, то я й почала шукати її, а поки шукала, мішок із цукром лопнув, а якийсь здоровило просто вихопив у мене мішок із квасолею, а тоді... а тоді... люди ж бо такі мерзенні... а тоді...
Архангел замовк. Його жовте волосся звисало з голови тонкими рівними пасмами. Він скривив рота. Спершу його рот розтягся в широку смужку, а тоді став зовсім круглий. Архангел дивився на нас із роззявленим ротом. По щоках у нього текли сльози.
— То що було тоді? — спитав Вавра.
Рот у Архангела знов став такий, як звичайно, і він сказав:
— Тоді враз не стало ані людей, ані мішків та коробок. І жодної каністри з олією. Тільки на підлозі, на підлозі повно тих харчів. Локшина, й горох, і цукор, і все! По кісточки!
— Як на підлозі? — не зрозумів Вавра.
Я розповіла йому про людей, що дірявили мішки, і як потім із тих дірок висипалися харчі.
— Яке свинство! — обурився Вавра.
— Але ж мені також довелося дірявити мішки! — сказав Архангел.— На них не було жодних етикеток або написів. А я хотіла тоншої локшини!
— Ви дурепа, заплішена дурепа! — мовив Вавра й повернувся до себе в садок.
Архангел знов скривився, цього разу ображено, і пішов додому, й далі міцно тримаючи в руках порожні мішки.
Вавра з'явився зі своєї брами з тачкою і лопатою. Ідучи, він мурмотів:
— Горох, квасоля, все харч! Долі! Це казна-що! Не можна такого стерпіти! Я заберу той харч!
Я хотіла піти з Ваврою до партійного осередку, але мати саме виглянула з кухонного вікна й не пустила мене. Я вилізла на огорожу й дивилася на нього, аж поки він заїхав у браму осередку.
Повернувся Вавра нескоро. Він насилу штовхав перед собою повну, з горою тачку. На локшині блищали кришталики цукру, на горосі поналипали цибуляні нитки. Вавра під'їхав до невеличкої альтанки у своєму садку й висипав у неї все з тачки. Тоді знов поїхав до партійного осередку і привіз іще одну тачку харчів.
Так він їздив туди й назад дев'ять разів. Альтанка була вже повна. Нарешті він перестав їздити, бо втомився.
— Там усередині ще повно всього,— сказав він.
Я пролізла крізь огорожу до альтанки, оглянула перемішані скарби, набрала їх у жменю, просіяла крізь пальці і сказала:
— Ви цього ніколи в житті не варитимете, бо воно буде солодке, а тому погане. А ще локшину треба варити двадцять хвилин, поки вона розм'якне, а квасолю годинами!
Вавра сів на лавку перед альтанкою, витяг із кишені пригорщу пожмаканих папірців і заходився розпростувати їх.
— Не говори завше так з біса мудро,— мовив він,— краще допоможи мені перебирати його.
Він розіклав папірці біля себе на лавці. Тоді попросив мене набрати лопату суміші з альтанки.
Я набрала лопату суміші й висипала йому на коліна.
А потім ми почали перебирати принесене: на один папірець клали локшину, на другий цибуляні стружки, на третій горох, на четвертий квасолю.
Я показала пальцем на альтанку:
— Нам треба сто років, щоб з усім тим упоратися!
— Я стільки не проживу,— сказав Вавра,— і ти також не проживеш! Наша купка локшини була найбільша, а купка гороху найменша.
— Я могла б принести вам повний мішок зі свого льоху,— запропонувала я, але не була певна, що мати дала б мені його.
— Мені не треба повного мішка,— мовив Вавра — Я старий. Старі люди мало їдять!
Знявся легенький весняний вітер і позмітав із лавки цибуляні стружки. Я познаходила й повитягала їх із жорстви. Тоді принесла ще лопату суміші. Штани у старого Ваври були геть обліплені кришталиками цукру.
До огорожі підійшов Ґеральд.
— Іди сюди! — покликав він мене.
— Мені треба перебирати харч,— пояснила я.
— Іди вже,— сказав Вавра. — Я й сам упораюся.
Я похитала головою, знов сіла біля нього і взялася до перебирання.
— Добре в роток, а погане в куток,— пожартував Ґеральд і пішов собі.
Я довго сиділа й перебирала суміш. Ноги в мене затерпли. Пальці свербіли, у п'ятах кололо. Бралося вже до полудня. Раптом Вавра перестав перебирати і прислухався.
— Я щось чую,— сказав він. Я не чула нічого.
— Таки чути щось,— знов сказав Вавра.
Він висипав не перебрану ще суміш із колін на папір, обтрусив цукор зі штанів, і ми пішли до брами.