Тепер ми могли зайти до будинку навпроти!
Ґеральд та Гільдеґард перші перебігли вулицю й перелізли через огорожу. Ніде нікого не було видно. Я також перебігла вулицю, вилізла на огорожу, але зачепилася за неї своєю квітчастою сукнею і повисла в повітрі. Сукня роздерлася, я впала в кущі порічок і рачки долізла до Гільдеґард та Ґеральда.
Ми чекали на мою сестру. Вона застрягла біля нашої брами, бо саме нагодився старий Вавра й завів розмову з нею. Нарешті Вавра пішов до свого садка. Сестра чимдуж перебігла вулицю, майнула через огорожу і ляпнулася додолу перед нами.
— Вавра дав мені яблуко,— сказала вона, витягла його з кишені й надкусила. Тодьдала його мені.
Я теж укусила яблука й передала його далі Ґеральдові. Так ми всі четверо кусали по черзі яблуко й пильнували, щоб ніхто не поласився на більший шматок. Потім підкралися до віконця від льоху.
Віконце стояло відчинене, але було надто мале, щоб ми могли крізь нього залізти. Крім того, від віконця до дна льоху було щонайменше три метри.
Ми закралися на другий бік будинку. Там була засклена веранда. Ми вилізли на грушу біля веранди й перебралися на її дах. Хто спритний, міг стрибнути звідти на балкон. Ґеральд стрибнув на нього, та виявилося, що двері на балкон також були замкнені. Ґеральд заглянув крізь шибку у дверях.
— Там зсередини стримить ключ, — сказав він.
На балконі стояв вазон із зів'ялим стеблом. Ґеральд узяв його в руки.
— Він хоче розбити шибку,— пояснила моя сестра.
-Ні, ні, Ґеральде, цього не можна робити! — вигукнула Гільдеґард.
Сестра зауважила:
— У Відні, в самому місті, всі шибки повибивані.
Я кивнула головою. Ґеральд підняв вазона і кинув його в шибку. Скло розсипалося вдрузки, вазон упав на підлогу. Ґеральд обережно проліз крізь дірку в шибці, відімкнув двері і зник у будинку.
Ми чекали, що буде далі. Дах угинався і тріщав під нами. Ґеральд з'явився біля вікна над верандою, усміхнувся, помахав рукою і відчинив вікно. Ми позалазили крізь вікно в будинок.
У будинку було холодно і тхнуло гнилою картоплею. Ми обійшли кімнати й розчарувалися. Там також була кімната з дядьками і з роялем. Між дядьками висіло й кілька тіток. Була там і кімната з книжками. А в салоні на кріслах не було ніякого накриття. Ми спустилися сходами на перший поверх. Там була кухня. На кухонному столі лежала запліснявіла хлібина.
— Краще ходімо додому, тут нічого немає,— сказала моя сестра. У кухні стояла велика, широченна шафа. Гільдеґард відчинила її.
Ми отетеріли з дива. Такого ми взагалі ще ніколи не бачили. Там стояли банки з консервацією — вишневий компот і абрикосовий компот, а також банки, в яких мерехтіло щось ясно-брунатне й темно-брунатне. Ми прочитали на квітчастих наліпках: "Оленяча печеня —за рецептом садівниці, 1944", "Рагу з сарни — Ештергазі, 1943", "Печінкові ковбаски за сільським рецептом (з додатком гусячої печінки)". А ще були банки зі спаржею і з помідорами.
— Ви гляньте! — прошепотіла Гільдеґард.— Бачили таке?
— Ото жили! — промурмотіла я.
Кухонний стіл був накритий великим картатим обрусом. Гільдеґард скинула зі столу запліснявілу хлібину. Я стягла з нього обрус. Ми розстелили його долі і наскладали на нього скільки влізло банок із консервацією. Тоді зв'язали кінці обруса. Клунок вийшов важкий, але сестра з Гільдеґард якраз подужали нести його. Ґеральд знайшов стару господарську торбу і наклав її повну банками з печінковими ковбасками.
— Людоньки, — простогнав він,— печінкові ковбаски! Сподіваюся, що без майорану. Без майорану вони мені ще кращі!
Я принесла зі столу в їдальні обрус із китицями, наставила на нього банок із м'ясом оленя та сарни й позв'язувала кінці. Ми вилізли через вікно в кухні, на превелику силу поперетягували через нього свою здобич і зачинили його зсередини.
Перелізти через огорожу з нашими клунками було неможливо.
— Лишімо все тут,— зневірено мовила Гільдеґард,— воно ж однаково не наше!
— Щоб я лишив свої печінкові ковбаски? Ти здуріла, чи що? —Ґеральд покрутив пальцем біля скроні.
Я підкралася до брами. Ззовні в ній стирчала мосяжна головка. Зсередини була залізна клямка. Я натисла на неї, і брама відчинилася.
— Як кажуть, дурневі Бог щастя дає,— прошепотіла сестра.
Я обережно висунула голову назовні, глянула в один бік вулиці, у другий — поблизу нікого не було. І тоді я вигукнула:
— Біжімо!
І ми помчали через вулицю, тягнучи клунки за собою. Банки стукалися одна об одну і бряжчали.
Ми добігли до свого садка, захряснули за собою браму й потягли клунки стежкою, а тоді ще чотирма східцями до дверей. Ми засапалися, руки в нас тремтіли. Ми ще ніколи нічого не тягли такого важкого.
За дверима стояли мати з пані фон Браун.
— Де ви були так довго? — спитала мати.
— Що це у вас таке? — спитала пані фон Браун.
Ми затягли свою здобич у сіни і розв'язали кінці обрусів. Геральд перевернув торбу. Банки з печінковими ковбасками розкотилися по підлозі.
Не лишалося нічого іншого, як сказати правду. Тож я мовила:
— Ми це вкрали.
Мати й пані фон Браун витріщили на мене очі. Мені стало незатишно на душі. Я злякалася за свої банки. Ану ж вони скажуть, що їх усі треба віднести назад?
— У маленьких баночках печінкові ковбаски,— сказав Ґеральд,-самі печінкові ковбаски з доданими шматочками гусячої печінки!
Мати й пані фон Браун перевели погляд із мене на банки. Тоді поставали навколішки на підлогу й почали оглядати їх одну за одною.
— "Оленяча печеня — за рецептом садівниці, 1944",— мовила мати.
— "Печінкова ковбаса з язиком", "Печінкова ковбаса з салом",-прошепотіла пані фон Браун.
Гільдеґард показала на другий бік вулиці.
— Ми забрали все це з будинку Ляйнфельнерів, з шафи в кухні,-сказала вона.— Ляйнфельнери ж виїхали!
Тоді пані фон Браун засміялася, а за нею і мати. Вони так сміялися, що в них аж сльози котилися по щоках.
— Печінкова ковбаса з язиком, пане Ляйнфельнере, хай живе Гітлер, пане Ляйнфельнере! — вигукнула пані фон Браун. Вона підняла вгору банку з оленячою печенею і сказала: — Ми повинні протриматися до останньої перемоги, завше казав той пан Ляйнфельнер! Авжеж, маючи оленячу печеню, легко протриматися, пане Ляйн-фельнере!