Попереду завиднілися кілька рибальських хижок. Вони стояли внизу, над самісіньким морем. До них було зовсім близенько.
Доріжка звивалася попід скелею, спускаючись все нижче й нижче.
— Коли я працювала над "Оводом", — розповідала Войнич, — один старий гарібальдієць водив мене своїми стежками. Дивне почуття охоплює? Ідеш і ніби відчуваєш чиюсь присутність.
— Так я колись у себе на Волині самотою бігала вночі до лісу, щоб побачити мавку.
Вони опинилися біля висілка. Дужче запахло водою, під ногами зашаруділа галька. Коло баркасів поралися рибалки. Одні перекидали в кошики вилов, інші розвішували на кілках довжелезні бронзуваті сіті — наче перебирали волосся русалок.
Звідкілясь потягло димом. Лариса Петрівна оглянулася: біля одної з хижок, прямо надворі, жінка готувала вечерю. Під казаном курилось невеселе багаття. Стара ворушила вогонь, дмухала на нього, а він лиш пирскав іскрами і ще дужче димів, запинаючи журливе жіноче лице...
Чомусь згадалися такі ж висхлі обличчя, — там, у Колодяжнім, у Зеленім Гаю... обличчя матерів. І дим, який щорання і щовечора туманив чистий погляд їхніх ясних очей, змивав рум'янець з їхніх щік... "Яка ж це чужина? — в думках запитала сама себе Леся. — Ті ж вантажники — я бачила їх в Одесі, в Петербурзі, ті ж злидні і той же дим, що білить лиця і чорнить одежу..."
Вони прощалися наступного дня. Невеличкий хиткий пароплав, що мав доставити Войничів до Пізи, був готовий відчалити. Трап давно прибрали. Альбіна Бізі, Леся і тіточка, яка теж прийшла провести, а заодно й познайомитися з Войничами, зрідка перемовлялися з тими, що стояли на палубі. Альбіна просила Етель неодмінно про щось довідатись і написати їй, а Лариса Петрівна не без смутку дивилася на нових своїх приятелів. Як добре, що вона зустріла цю жінку! І як зле, що так швидко доводиться розлучатись...
Пролунала команда, пароплав поволі почав одходити.
— Зоставайтеся здорові! — по-українськи гукнула Етель.
...А меви плакали у мерехтливім плетиві сонця, моря й повітря, випрошуючи собі поживи...
VIII
А в Києві тим часом ішли поголовні арешти. Жандармський генерал Новицький одержав суворий наказ ізолювати всіх організаторів масових демонстрацій, а головне — агентів "Искры". Власті ніяк не могли збагнути, звідки береться ця газета, яким чином проникає в робітничі маси, — адже друкувалася вона за кордоном. Ясно було одне: в місті працює досить активна група її розповсюджувачів, кореспондентів, десь є сховища, явки і, зрештою, особа, яка координує всю цю роботу.
Після впертих шукань, на які було кинуто значні сили й кошти, поліції пощастило натрапити на слід. Цьому значною мірою сприяла безпечність Крохмаля (Красеня) — одного з київських агентів "Искры". Людина, як з'ясувалося пізніше, нетвердих революційних переконань, він, запаморочений першими успіхами, проявив непростиму благодушність — почав виступати на диспутах, нерідко посилаючись на газету, чим і привернув до себе увагу. Поліція встановила за ним і за будинком, де мешкав, негласний нагляд і незабаром переконалася, що має справу не з рядовим працівником. До Крохмаля сходилося чимало ниток, що зв'язували редакцію "Искры" з її агентами. А раз так, міркував Новицький, значить, цій людині відомі і явки, і багато дечого іншого. Треба тільки вдало накрити її.
Навколо Крохмаля закрутилися нові "прихильники". І поки він їх розкусив, ті встигли вивідати далеко більше, ніж навіть сподівалися. Новицький аж руки потирав од задоволення. Ще б пак! Його люди нишпорять по всіх усюдах, вишукуючи іскрівців, а вони, виявляється, майже всі їдуть до Києва. Яка сміливість!.. Яке нахабство! Проводити конференцію перед очима поліції!.. Розрахунок, видно, на несподіваність. Мовляв, хто припустить, що вони зібралися саме тут, у центрі.
Зрештою, дошукуватися мотивів, порпатися в різних здогадках, припущеннях, коли рибка йде в невід, — марна трата часу. Тут треба діяти.
Новицький сам узявся керувати операцією, заздалегідь обставив усе так, щоб жоден іскрівець не міг вислизнути з його рук. 22 лютого поліція спокійно пропустила в будинок, де мала відбутися конференція, всіх, хто туди заходив, а потім зненацька вдерлася й арештувала.
Іскрівці ще не знали такого масового одночасного провалу. В пазурі охранки потрапили майже всі головні агенти, серед них Бауман і Литвинов. Арештованих під посиленим конвоєм відправили до Лук'янівки, а спеціальні групи шпигів кинулись по їхніх квартирах. У першу чергу, звичайно, обшукали квартиру Крохмаля. І недаремно: той ніби навмисне залишив у себе в столі список осіб, що сприяли поширенню "Искры", і погано зашифровані адреси київських явок.
Серед конфіскованих Крохмалевих паперів був конспіративний лист Лесі Українки, а її прізвище чітко значилось у знайденому списку.
Подаючи матеріал шефові, слідчий зробив проти Лесиного псевдоніма помітку: "Лариса Косач".
Новицький зажадав усю "Справу Косачів".
...Повертаючись із Сан-Ремо через Одесу, Лариса Петрівна, зрозуміло, могла тільки дивуватися надзвичайній увазі митних чиновників до її особи та речей. Звідки їй було знати, що лист, який писався кілька років тому людині конспіративній, досі валявся десь у паперах і зрештою став надбанням поліції, тим більше не могла вона догадуватися про наказ генерала Новицького, який посилював над нею давно встановлений таємний нагляд.
...Київ потопав у зелені. Травень рясно розвішав її по скверах і парках, по вулицях та бульварах, рутвяними килимами вистелив дніпрові схили. На Хрещатику, Фундуклеївській, на Володимирській гірці цвіли каштани. їх блідо-рожеві квітки густо обтикали гілля. Ввечері, окутані м'яким сяйвом газових ліхтарів, вони нагадували урочисті світильники.
Після тривалої відсутності, середземноморської гой-данки і всіх дорожніх незгод весняне місто здавалося особливо красивим. Однак милуватися ним Лесі не довелося. Одразу ж по приїзді вона поспішила на Сирець, до Драгоманових, де лежало (про це їй повідомив Труш) трохи привезеної зі Львова літератури. Нарешті — хоч через рік — зробилося діло! Щоправда, "Ткачів" Ганкевич так і не видав, зробив лише "Хто з чого жиє" та "Маніфест", але й це було якраз доречно. Через Горощенка та інших "уцілілих" брошури розповсюдили по організаціях.