— Так. Але я волила б не знатися з ним.
— От-от. Якийсь він дивний. Служить при дворі, вважає себе соціал-демократом. Ми взагалі намагаємось бути від нього подалі.
—Ї добре робите. Непевна він людина. Володимир Олександрович дістав з книжкової шафи і поклав перед Лесею два останні номери "Жизни".
— Раджу прочитати в них статті Володимира Ульянова. Особливо зверніть увагу на "Капіталізм у сільському господарстві". Це найновіша його робота. Добре було б перекласти її і видати на Україні. Взагалі ж, майте на увазі, Ульянов найсильніший зараз теоретик марксизму в Росії.
— Дякую, я вже чула про цю людину, — Леся перегортала сторінки "Жизни", зупиняючись на окремих місцях, — Погано тільки, що видавничу справу у нас поки що не налагоджено. Ліпше — у Львові. Думаємо видавати там "Маніфест" і ще дещо.
За часті говорили більше про родинні справи, і Лесі,на прохання його дружини, довелося розповісти про свій родовід, сім'ю. Довідавшись, що одна з її сестер тут, у Петербурзі, подружжя виявило бажання познайомитися з Лілею.
Лариса Петрівна подякувала за гостинність і почала збиратися. Було вже пізно, надворі знову починалась хурделиця. Володимир Олександрович з дружиною провели її, знайшли візника і розпрощалися.
— Вітайте Мержинського і Чирикова, — почула вже в санках Леся і, обернувшись, злегка помахала рукою.
За годину вона була в Лілі, де чекали на неї давні київські подруги.
...Через кілька неспокійних, проведених у зустрічах та розмовах днів Леся від'їздила з Петербурга.
XV
Іменини Ольги Петрівни вирішили святкувати в Зеленім Гаю, що поблизу Гадяча. Цей невеличкий хутірець манив затишком, широкими луками та старим дубовим гаєм, що спускався до самого Псла.
Леся приїхала сюди разом з Михайлом, Шурою та їхньою донькою Євцею прямо з Тарту. Останні місяці їй притьмом не сиділося — чи то надолужувала своє лежання в Берліні, чи це завдяки полегшенню, яке дало тамтешнє лікування, весь час манило її на нові місця, — а побувала і в Сергія Костянтиновича в Мінську, і у брата, і навіть у далекому Петербурзі.
Спогадами про Петербург жила довго. Часто розповідала про своїх нових друзів із "Жнзнн". Та й як не розповідати, коли всяк, хто не зустріне, цікавиться. Такий нині Час настав, що кожен живе тривогами і сподіваннями.
От і вона, нова приятелька, Кобилянська, що вперше гостює в їхній родині, не встигла відпочити з дороги, а вже: "Як вам мандрувалося, що нового чувати в світі?"
— Один тільки раз проїхала нашою Україною, а стільки побачила! — розповідає захоплено. — Яка ж вона велика та красна! Сидиш собі у своїм закутку і, здається, ліпшого на світі немає. А поїздиш, подивишся, поговориш з людьми — і такий перед тобою світ відкривається!..
Вони сиділи над річкою, що сліпуче вигравала під сонцем, і з цікавістю слухали одна одну.
— Пригадується мені ваіп перший лист...
— Котрого вам переслав Павлик?
— Еге... "її писання не дилетантство, а справжня література..." Не звикла я до похвали, а підтримали ви мене дуже. Бо, признаюся щиро, оті єфремовські і їм подібні докори, буцім я аристократка, вороже ставлюся до соціальне пригноблених і оспівую буржуазну мораль, — нічого спільного з критикою не мають... Ані я сама, ані предки мої не цурались хоч би найтяжчої праці, не одвертались, як дехто з тих "праведників", од нижче соціальне поставленого, коли цей простягав руку.
— Саме щирість і сердечність помітила я у вашій "Лореляй". А пізніші писання все глибше переконують, що йдуть від серця. — Леся глянула на Кобилян-ську, на її тонкі пальці, що якось, ніби самі по собі, за звичкою сплітали у віночок зірвані ромашки.
Ольга Юліанівна допомогла Лесі встати, і обидві пішли понад річкою.
— Ота моя віддаленість од великого світу все ж, бачте, дає себе взнаки, — мовила Кобилянська. — Читаєш усе, що потрапляє під руки. А сама не завжди розумієш, що до чого. Коли б не Франко та Павлик, то хоч вовком вий. А то, спасибі їм, допомагають і сові-том, і літературою. Не знаю, як вам, а мені так буває важко без друзів, без нових книг... Так хочеться вправятися в українській мові, а, на жаль, нема в нас що читати. Ваші "Думи і мрії" я таки дістала.
— Дещо я вам обіцяю. Але поруч з нами є російська література. І коли б вам було цікаво познайомитися з нею, то я з великою охо гою, в чім можу, послужу.
— Щиро буду вам вдячна, Лесю. Дещо я вже читала. А Чернишевський справив на мене разюче враження. Ви, певно, чули про наше "Товариство руських жінок на Буковині"?
— Так. Михайло Іванович писав. Затія вельми похвальна. Взагалі увага до жіноцтва, в якій би формі вона не виявлялася, варта всілякої підтримки.
— То слухайте ж: щодо ідеї нашого товариства — то вона і народилася саме під впливом роману "Що робити?" Кравецькі майстерні, освіта жінок — все те спричиняється до одного: прилучити жінку до громадської праці. І знаєте, Лесю, посліднім часом ця робота підупала, зате я до кінця віку лишуся відданою жіночій темі — так прив'язала вона до себе.
Стежка піднімалася на горбок, і Леся зупинилася перепочити.
— Благородне зробите діло, дорога товаришко Ольго, коли присвятите свій талант, свою працю поліпшенню гіркої жіночої долі. Бо скільки я не їздила, де не бувала — всюди вона однаковісінька, що в Росії, що в Німеччині, що в Австрії. Болгарія, цей чудовий своєю природою край, зосталася в моїй пам'яті країною жіночої неволі-Бони піднялися на невисоке узгір'ячко і знову стали.
— Отаке моє ходіння, — мовила Леся. — Наділи на мене цей апарат — і як хочеш. Хоч живи, а хоч — як хоч... Символічно, правда? Точнісінько як наша доля. І вмирати не дає, і жити нема сил... А гарно ж тута! — Леся обводила жадібним поглядом навколишні поля, зелені луки, наче хотіла ввібрати в себе всю їхню красу. Здавалося, ще мить, іще один порив — і вона злетить, горлицею полине понад гаями й дібровами.
— А в нас куди красивіше! — додала гостя. — Зійдеш на гору — і вся як є зелена Буковина перед тобою. Приїздіть уліті. Покажу вам і полонини, і смерічки, про котрих ви так допитувались у Павлика...
їх помітили з веранди і замахали хустинкою. Вузенькою стежкою, що вела від будинку до пагорбка, назустріч побігла дівчинка. Леся загукала до неї: