— Так. Живемо в місті, захоплюємося ним, а от писати не пишемо.
— Ну, це не така вже велика біда, колись виправимось. Кого чекаємо, Мих? — звернулася Шура до Михайла.
Не було одного — Нестора Гамбарашвілі. Він мешкав у цьому ж будинку, наймаючи всього-навсього куток, де ледь ставало ліжко і плетена з лози етажерка. Нестор був двома курсами старший за Михайла, проте в університеті його знали майже всі, він приваблював простотою і відданістю дружбі. З Косачами Гамбарашвілі подружив одразу, як тільки вони зустрілися, і одразу ж захопив їх багатим знанням пісенної творчості грузинів, їхніх самобутніх легенд та переказів. Нерідко Нестор весь вечір був у центрі уваги, його з задоволенням слухали не тільки Косачі, а й Лисенки та Старицькі, які мало не щодня одвідували Ольгу Петрівну і її чад.
Батьки Гамбарашвілі не дуже підтримували сина, бо жили скромно, тому літні вакації Нестор використовував для підробітків, жив ощадливо, багато в чому собі відмовляючи. Всі це бачили, знали, а оскільки таких, як він, в університеті було чимало, то й вирішили організувати збирання коштів для допомоги.
Нестор запізнився. Навіть Зюма, який відзначався терпеливістю і спокоєм, буркнув щось невдоволено.
— Друзі, — звернувся Гамбарашвілі, — біля університету демонстрація. Там багато студентів, у приміщення нікого не пускають.
— Які пропозиції? — спитав Михайло.
Всі притихли: справді, як у такому разі діяти?
— Там вирішили, — вів далі Нестор, — коли не дозволяють провести вечір — вимастити ректору дьогтем двері.
Присутні переглянулися.
— Це вже занадто, панове, — Славинський скривився і поправив модне, з синіми скельцями пенсне, яке носив скоріш для фасону, ніж з необхідності. — Я розумію... Але перед нами храм науки. — Він покрутив головою, зморщив носа, наче йому вдарив у ніс той запах дьогтю. — Соромно, панове, — додав.
— А ми й не знали, що серед нас є такі легкодухі, — з погано прихованою іронією сказав Зюма. — Дивуюся, як це пан Славинський не запропонував піти до ректора, впасти на коліна й слізно просити вибачення.
— Ти m'offence, mais qu'importe! — Славинський підвівся, обсмикнув тужурку. — Невже Зюма претендує на незаперечність своїх доказів?
— Я ще нічого не доводив, — заперечив Зюма. — Пропоную: думку Славинського не брати до уваги.
Мовчанка скінчилася. Кожен хотів висловитися, та Михайло враз обірвав розмови:
— От що! Розбалакувати тут особливо нічого. Пан Максим висловився просто необдумано. Моя пропозиція: іти до університету, діяти гуртом.
— Заперечень нема, — підтримала його Шура. Леся мовчки кивнула. В її очах блукала зажура. "Зараз устануть всі, підуть туди, де вже точиться хоча й невелика, все ж боротьба, — думала. — А я? Знову жди, виглядай у вікно, поки прибіжить хтось і п'яте через десяте розповість..."
А друзі вже одягалися. Не поспішав тільки Славинський. Він поволі підвівся, надів кашкета, непомітно для інших крутнувся перед дзеркалом. Прощаючись, знову поцілував Лесину руку, кокетливо усміхнувся і задкуючи вийшов.
— Що за один? — спитала Леся в Шури. — Де ти з ним запізналася?
— Хлопець він порядний, живе в Липках, у графині Трубецької. Доводиться їй ріднею. Та це, бач, не заважає йому знатися з нами і навіть брати участь у студентських товариствах. Дивне в ньому щось є, але нам вигідно мати з таким зв'язок.
— Гляди-но, Шуро.
— Не турбуйся. Ну, я пішла. Бувай...
— Щасти вам, — провела подругу до порога. — Дивися ж за Михайлом.
Шура процокотіла каблучками по східцях, внизу лунко грюкнули двері, Леся, засмучена, повернулася до кімнати. Тут усе ще стояв запах модних парфумів Славинського, змішаний з цигарковим димом. Леся відчинила кватирку. Вона з задоволенням відчула, що товариство добре на неї впливає і що варто частіше отак збиратися, бо стільки всюди відбувається тих подій, що сама за всім не встигнеш стежити. А з її здоров'ям і поготів. Незабаром повернулася Ольга Петрівна.
— То там і Михайло! — здивувалася, коли Леся розповіла їй. Вона йшла повз університет, бачила розгніваних студентів, але не звернула на це особливої уваги. — Що він собі думає? — хвилювалася. — Накликати гнів начальства або підозру поліції простіше простого. А потім? Що буде потім? Звільнення з університету, а може, й арешт... Чи довго в ці жахливі часи?..
— Та не турбуйся, мамочко, — заспокоювала Леся. — Нічого з ним не станеться.
— Як я потім стрічатимусь з людьми? — не вгамовувалась Ольга Петрівна.
— Мені здається, що ти перебільшуєш. Адже, зрештою, Михайло не пішов грабувати.
— Завжди ти його захищаєш, а не знаєш, чим це може скінчитися.
Леся помовчала хвилину, затим відповіла:
— Річ у тім, мамо, що ти не розумієш Михадлових захоплень. Або ж не хочеш їх визнавати. — Леся зняла з вішалки легеньке осіннє пальтечко, поспіхом накинула його на плечі. — Я теж туди. Удвох нам буде безпечніше. — І вже м'якше од порога додала: —Не думай тільки про нас зле, мамочко. Ось піду й приведу твого неслухнянця.
— Тобі не можна виходити. — Ольга Петрівна з докором глянула на дочку.
— Надворі не холодно. Я хутко.
Вечоріло. Ботанічний сад, де Леся любила відпочивати в затінку в'язів та каштанів, потемнів.
Швидко, наскільки дозволяла їй хвора нога, Леся вийшла на Володимирську вулицю і, помітивши біля парадного входу в університет групу молоді, прискорила крок.
На східцях стояли кілька жандармів. Вони вправно орудували кулаками, розштовхуючи та відкидаючи тих, що проривалися до дверей.
Леєю побачили здалеку. Із гурту назустріч їй вибігла Шура.
— Чому ти тут? — запитала стурбовано. — Щось сталося?
— Ні. А що тут у вас?
Підійшли Михайло і Славинський. Пан Максим був на диво збуджений, зовсім не схожий на того, яким бачила його Леся годину-дві тому. Зачіска розкуйовджена, кілька пасем довгого, намащеного рициновою олією волосся кумедно стирчало з-під кашкета.
— Що ж далі? — поцікавилась Леся. — По-моєму, зараз варто розійтися.
— Як? — не розуміючи, глянув на сестру Михайло.
— Удати, що ми розійшлися, — спокійно пояснила, — а коли все втихомириться, пробратися в приміщення з чорного ходу.
— Ай справді! Леся має рацію! — підтримала Шура. — Бо інакше нічогісінько не доб'ємося. Викличуть ще один загін жандармів.