Лесею тим часом зайнялася Ольга Олександрівна. На її прохання дівчина декламувала "Русалку" Міцкевича, час від часу зиркаючи на матір.
Микола Віталійович мимоволі заслухався. В голосі дівчинки було стільки зворушення і натхнення, що його серце забилося схвильовано. Коли Леся скінчила, він підійшов, поклав на її плічко широку долоню і поцілував у чоло.
— Молодчина. — Взявши Лесю на руки, Лисеико сів на дивані. — А ще що ти знаєш?
Леся засоромлено мовчала, перебирала пальцями кіску.
— Вона й грати вміє, — похвалився Михайлик.
— Та невже? На фортепіано? — щиро дивувався Микола Віталійович. — Ану ж, ну. — Він переніс Лесю на стілець перед фортепіано і зупинився, чекаючи, що буде далі.
Леся подумала хвилинку, звично взяла акорд і плавно почала "Хлопці-молодці". Лисенко підійшов до Косачевої і мовчки потиснув їй руку. У виразі його обличчя були і подив, і замилування.
Леся скінчила грати, жінки голосно заплескали в долоні, а Микола Віталійович ледве стримував сльозу, що несамохіть викотилася. Він теж зааплодував.
А Леся знову заграла. Товариство додавало їй снаги і сміливості. Рученята легенько перебігали по клавішах, дівчинка грала й грала, викликаючи з пам'яті напівзабуті, давно розучені мелодії. Краєчком вуха дослухалася до розмов, ловила уривки фраз, та мало над ними задумувалась. Але раптом вчулося їй знайоме ім'я. Стишила гру, збилася з ритму і зрештою перестала зовсім... Так, говорили про тіточку. І яку ж страшну звістку принесли Лисенки! її кохану тіточку Оленочку заслали в далекі, незнані краї, де й сонце світить по-іншому, де на кожному кроці на людину чатує смерть.
"...Тіточко, люба моя", — кликала в думках Леся. Згадалися розповіді Ганни Іванівни, Шура, смерть її батька... Все це так вразило, що Леся непомітно залишила дорослих.
Другого дня Леся нездужала. Вночі жахалася страшних привидів, які, здавалося, кишіли в темряві, а вдень усе нагадувало їй про тіточку. Ще оті фотокартки на стінах, з яких усміхаються великі, розумні тіточчині очі. Хоч би познімали їх. "Хто ж мені пісень заспіває тепер?.. А ще збиралися разом до гаю — слухать пташок, збирати ягоди..."
— Матусенько, їдьмо додому, — прохала.
Ольга Петрівна й господарі, як могли, розважали її, та дівчинка більше відмовчувалась. Довелося Косаче-вій так-сяк закінчувати справи і поспішати до Луцька.
Дорога трохи розвіяла Лесину тугу. Проте ненадовго. Вдома, як тільки побачила Шимановських, — Павлик і Антін уже були з матір'ю в Луцьку, — це почуття оволоділо Лесею з повною силою. В пам'яті оживали тіточчині розповіді, палкі пісні, що їх співали вечорами. Вони бриніли, ятрили душевну рану. Леся ненавиділа тих далеких людей, які осиротили Антона й Пав-лика, забрали тіточку. То ж вони, видно, вкоротили віку Шевченкові... А що, коли й тіточку жде те саме? Декабристи... Серед них і Яків, материн дядько. Ніхто, мабуть, звідти не повертається.
Вона готова була вступити в двобій з катами. Тільки ж далеко той Петербург. А до Сибіру їй взагалі не дістатися. Це аж там, де сходить сонце, за лісами дрімучими, за високими горами... Згадувала Кармалюка. От мати б його силу й хоробрість. Пішла б, відшукала дорогу їй людину, визволила. Вона ж, бідна, му читься там, тільки й надіється, певне, вернутись до рідного краю-Думки, мов ті хмари перед грозою, клубочились, туманом повивали свідомість. Наче спалахи блискавок, рядки нанизувалися разками добірних слів... Погля нуть іще раз на рідну країну...
Навколо темрява, ніч. Зморені денними клопотами, сплять тато й мама, щось незрозуміле бурмоче спросоння Михайлик. Тільки од неї все відлітає, ніщо не цікавить. Навіть книжки, що накупили в Києві. Хотіла було читати ввечері, та рядки плутались, і на кожній сторінці з-поміж них дивилися зажурені тіточчині очі. Сліз у них не було — тільки туга й біль. І бажання поглянуть іще раз на синій Дніпро... на степ... могилки, серед яких білоголовим дівчатком промайнуло дитинство, де вперше народились палкі гадки.
Щось нестримне охопило дівчинку. Воно несло її, мов вітер билиноньку, в край далекий, суворий. І не хтось то вже сумував по Вкраїні, а вона, Леся... Ні долі, ні волі у неї, тільки надія гріє зболіле серце... Надія вернутись! Там жити чи вмерти — їй однаково. Аби на своїй, на рідній землі.
Коротка літня ніч танула. Звичною метушнею на вулиці народжувався день. Він прийшов непомітно, викупаний у росах, — свіжий, принадний. Лагідно заглянув у вікна, дихнув прохолодою, змив тривожну дрімоту. Леся підвелась і сіла на ліжку. Від безсоння важкою здавалась голова, проте ні біль її, ні втома не заступали думок. Вони були ясні, хоч і безрадісні.
Нечутно Леся підійшла до столика і, щулячись від ранкової свіжості, поспішно почала записувати:
Ш долі, ні волі у мене нема.
Зосталася тільки надія одна
Надія вернутись ще раз на Вкраїну..
Не помітила, як до спальні зайшла і стала позаду мати, — писала й писала, мережила рядочками папір. Лише як на плече лягла материна рука, обернулася — Мені страшно, мамочко... А що, як її закатують..
Не вернеться тіточка. — Леся горнулась до матері, тремтіла. Проте в очах її не було ні сльозинки — тільки розпач, і жах, і пекучий, немов сіль на рані, затамований біль. Ольга Петрівна дивилась на неї і не впізнавала. За ніч дочка ніби постаршала: не по-дитячому суворо зведені брови, ледь помітна зморщечка хвилясто перетнула високе чоло.
— Вгамуйся, доню. Все з'ясується, і тіточка приїде жива-здорова... Не можна так. Ходи одягайся. Он і Михайлик уже прокинувся.
Заглянув Петро Антонович.
— Що тут у вас? — Він узяв списаний Лесею папірець і довго, уважно його розглядав. — Вірш?
Леся мовчала, з острахом дивилася на своє писання, ніби не папір був у батькових руках, а шматочок її зболілого серця.
— Історія з Оленою остаточно вивела її з рівноваги, — відповіла Ольга Петрівна. — Всю ніч, каже, не спала.
— А для початку непогано, — глянув на дружину Петро Антонович. —"Ні долі, ні волі у мене нема, зосталася тільки надія одна". — Він сів у задумі до столу, вдруге перечитав написане і перевів погляд на Лесю. Вона все ще тулилася до матері, як дитинча, що злякалося свого першого кроку. І десь за цією дев'ятилітньою дівчинкою, мов крізь туман, Петро Антонович бачив зимовий Новоград-Волинський, морозяну лютневу ніч і крихітне, закутане в пелюшки тільце, що його винесла йому від породіллі мати, Єлизавета Іванівна. Чи думав у ту врочисту годину, що так рано заб'ється тривогою дитяче серце? "Яка ж твоя доленька, доню, яка путь тобі уготована?"