— Ти чому невесела, Лесенько? — запитув мати. — Болить що-небудь?
— Ні, мамочко, то я так... задумалась.
— Про що ж ти думаєш?
— Про все. І про вас. От коли виросту, помагатиму всім... а найперше бідним. Вони ж не винні, що бідні.
— Звичайно. Тільки ти менше про це турбуйся, ще вистачить на твою голову.
— А як воно саме думавться, що ж я зроблю?
— Так-так, Лесенько, думай... що думавться, те й думай... — втручавться батько. — Від цього не вбережеш, — стиха додав він дружині.
Співуче цокотять по брукові підковами коні; схилились над шляхом крислаті клени, ніби хочуть підслухати людську розмову, вгадати Лесині думи... Переспа... Голоби... Які дивні назви мають тут села!
— Тату, а як називається те село, куди ми їдемо? — запитув Леся.
— А тато ще вдома казав, треба було слухати, — втручавться Михайлик.
— Ото який! Як, татуню?
— Колодяжне...
— А чому воно — Колодяжне?
— Кажуть, колись там був великий громадський колодязь. Село якраз над шляхом, хто їхав — коло криниці тієї спинявся... Від того й назва пішла.
"Певне, великий був той колодязь, коли з нього всі воду брали, — думав Леся. — Які-то там мусять бути могутні джерела! Адже дорогою он скільки людей проїжджав і проходить?.. Цікаво подивитися б на нього..."
А сонечко вже ген-ген підбилося, пестить теплом. Татусь аж задрімав. Кумедний такий: очі то заплющаться, то розплющаться. Голова мов нежива — хита-вться на всі боки і часто падав на груди... Тоді тато стомлено протирав очі, винувато дивиться на маму, і обов сміються.
— Хутко приїдемо, — каже Кароль і показу в пужалном: — Он уже Ковель.
Справді, за верхів'ями придорожніх дерев, за чагарями, що підступають до шляху з обох боків, замаячіли якісь вежі, хрести.
Всі пожвавились.
— Десь тут і Колод яжне, — підвівся батько. — Он, здається, вже видно.
— Не відаю, — каже Кароль, — не бував у тутешніх місцях.
Проїхали ще півкілометра, і між ріденьких садочків виглянули перші хатки. Низенькі, присадкуваті, вони скидалися на купи почорнілої від негоди торішньої соломи. Стін майже не видно за кущами, самі димарі повиставляли до неба широкі закопчені пащі, мов благають чогось.
Шякого колодязя поблизу не було. Зо два десятки хат тулилися вздовж неширокої вулички, що перетинала дорогу й обома кінцями впиралася в ліс. Він підступав до села майже впритул. Тільки неширокі смужки ще не ораних городів розділяли його і село. З протилежного боку, від Ковеля, простягся широкий луг. На ньому паслися кілька корівок і з десяток овечок.
У дворі, що прилягав до шляху, старий поліщук у постолах і підперезаній широким поясом свитині порався коло воза. Забачивши незнайомих, по-міському одягнених людей, він одірвався од роботи, схилився на полудрабок і спостерігав.
— Агов, діду! — гукнув йому Кароль, спиняючи коней. — Яке це село — Колодяжне?
Старий не змінив пози, поволі кивнув головою, не промовивши й слова.
— Воно, — сказав батько. — Бери ліворуч.
Кароль круто повернув коней, і віз одразу заплигав, захитався на вибоїнах. З дворів, захаращених хмизом, виглядали селяни. Уважними поглядами вони проводжали приїжджих, про щось між собою перемовлялися. Дітвора в довгих полотняних сорочках, босоніж лопотіла слідом, аж поки грізним окликом батьки не завертали її.
Леся пильно придивлялася до всього. Шчого в селі особливого. Таке ж брудне, обшарпане, як і на Звягель-щині або Луччині. Мамі, видно, не до вподоби, бо чогось із докором поглядає на тата.
Околиця села, а за нею — берег, а далі — похмурий праліс.
— Отут і зупинимось, — каже батько і перший зіскакує з воза.
Кароль порозгнуздував коней, лише Ольга Петрівна сидить з Лілею, вагаючись, чи його злазити, чи й не варто.
Петро Антонович відійшов кілька кроків, узяв грудку землі і в задумі розтирає її на долоні.
"Нічого, родитиме... Та ще візьмемо берега", — міркує він.
Поки батьки радяться, де які ставити будівлі, діти розбрелися поміж кущами, збирають квіти. Та й багато ж їх тут! І ряст, і запашні дрібненькі фіалки, і темно-зелений барвінок.
— Лесю, де ти там? — почула братиків голос, але промовчала. Хай покричить. А вона тим часом посидить на самоті біля джерельця. Цікаве ж! Б'є просто з-під пенька.
Леся вибралася на пеньок, сіла, підібгавши ніжки, і роздивляється навколо. Он кущ калини, повитий хмелем. Хміль ніби сухий, та Леся знає: мине трохи часу, і зазеленіє він, укриє калиноньку своїми шатами.
А далі — вільхи, верби й верболози. Між ними блищить на сонечку вода... Чиста, прозора, як кришталь. "Покуштую", — думає дівчинка і нахиляється над джерельцем. З глибини глянули на неї замріяні очі, всміхнулося личко. Леся поправила кіски, що вибилися з-під хустки, пригрозила пальцем тій, другій, пустунці, а коли та не послухалась, збовтала рукою воду. Видіння розпливлося і стало ще кумеднішим. Леся голосно засміялася і ще раз ткнула пальцем у воду... На дні пропливали біленькі хмарки, блищав диск сонця.
— Ось ти де, — пролунав над самою головою голос, і поруч неї — там, у воді — став Михайлик... — її шукають, а вона бавиться.
— А я тебе бачу, — не зважаючи на братів докір, мовила Леся.
— Та звісно — бачиш. Ходімо.
— Ш-ні, одну хвильку. Ось поглянь, який ти... як тут. — Вона схопила брата за руку, нагнула, і обоє замилувались своїм відбитком у воді.
Як повертались, Леся помітила, що мама трохи повеселішала. Вона не тільки схвалювала батькові плани, а й пропонувала своє, погоджувалась, що будуватися треба негайно. "Бо поки все те зробиться..."
У Петербурзі йшли поголовні арешти. Невдовзі вони перекинулись на Київ, Москву, Катеринослав. Царська охранка з ніг збивалася, вишукуючи учасників замаху на генерал-ад'ютанта Дрентельна.
Та не минуло й півмісяця, як кинута сміливцем бомба знов похитнула трухлявий імператорський трон. Його величність Олександр II дивом уникнув смерті, та, казали, з переляку аж захворів. Сатрапи розлютилися ще дужче.
— Ну й часи настали, — жахалася Ольга Петрівна.
— Ще буде не те, — загадково додавав Петро Антонович.
Леся помітила, що кожного разу, коли там, у столиці, щось було негаразд, батько веселішав і ніби молодів.
— А що буде, таточку? — вибравши зручну хвилину, допитувалася вона.