І
Перед війною діло було. У панській Польщі, як писалося тоді в наших газетах.
Молодий лемко Микола лісником влаштувавсь працювати. Попобігав, роботи шукаючи: на убогих моргах земельки пісної не розхазяйнуєшся. А він народився тринадцятим: чортова дюжина. Добре, що родич далекий (вік за нього молитись!) кому треба словечко замовив — узяли лісником на роботу. Робота не каторжна, і на кожному дереві як не кожух, то мешти висять. Молодий лемко Микола за цю роботу зубами вчепився: таке щастя раз у житті випадає, та й то далеко не всім. Кожну деревину як дитину власну стеріг. Кожного оленя пас.
А тут — вовки завелися, звідки вони і набігли! Цілісінька тічка вовків. Оленів ріжуть, зайців-лисиць підмітають. До людської худоби добралися. Собак навіть крали. От-от на людей почнуть нападати.
Молодий лемко Микола ударив на сполох, побіг до пана директора.
Директора дуже та звістка розгнівала: ногами тупотів на Миколу. Собаки то, а не вовки! Собаки, пся крев!
Директор в літах уже був: півроку лишилось до пенсії. То йому що — теж ґвалт піднімати, облави влаштовувати? Гляди, ще й пенсію зріжуть, що розвів у лісі вовків.
Молодому лемкові Миколі й послухатися б. Погодитися з паном директором, що то таки собаки, а не вовки. А він затявсь на своєму.
Зарядив свого іфіса шприцом, що присипляє звіроту, та й приволік панові директору до кабінету сіроманця найбільшого:
— Оце що, не вовк?
— Забери! Забери, пся крев, собаку! — затупотів ногами директор.
І чи то від крику шаленого, чи від тупоту лютого вовк візьми і прокинься...
Молодого лемка Миколу з люстри знімали. А пан директор зламав собі карк. Стрибонув у вікно з другого поверху, на плечах раму виніс. Ну хто ж після цього лемка дурного на роботі триматиме?..
Не довго й без роботи в батьків на шиї сидів: війна заварилася.
Військо польське, що нахвалялося гоноровито німецькі танки посікти на локшину шаблюками, за тиждень-другий розколошматили. А тут ще й совіти з іншого боку підперли, швабам руку дружби подавши.
Куди діватися лемкові?
І завербувався Микола на роботу в ту ж Швабію. Фюрерові переможну зброю кувати.
Як він її там кував, розповідать не любив. Німці їх усіх, завербованих, вважали за бидло. У чорному тілі тримали. Тільки й того, що не за колючими дротами. Як полонених з совітів: ті мухами дохли, палить не встигали.
Ще й відпускали зрідка до міста, якщо не проштрафишся. З пов'язкою "остарбайтера" на лівій руці. Красива пов'язка, готичними літерами виписана, а Микола її перед кожним поліціянтом за спину ховав: боявся, що ухоплять за карк — та до поліції.
Ходив містечком ошатним, вітрини крамниць роздивлявся, куди тільки німцям заходить дозволено. На виставлені наїдки потай облизувався. Виду не подавав, який голодний не був. Не втрачав постави уродженої. Не будь-хто — лемко іде!
Ходив-ходив молодий лемко Микола містечком ошатним та й виходив дівчину, яку звали Вірою, а прізвище — Лепська. Чистокровна полька, тільки з тих, що на тамтій Україні жили, під совітами. Багато тоді поляків було там розкидано, то вже потім, після війни, у Польщу повибиралися.
А він спершу не знав, що вона полька. Думав — німкеня. "Ти диви, і серед них є отакі файні дівчата!" В очах утопитися запросто. Та акуратне ж, акуратне, мов щойно скупане. Ще й фартушок накрохмалений. І бантик біленький на голівці русявій.
Котить коляску, а в колясці — мале німченя.
Раз обігнав лемко Микола красуню — обернувся, назустріч пройшовся... Обігнав удруге... А третього разу заговорити наважився.
Німецькою. Сленгом. Що ним тубільці зроду-віку розмовляють з колонізаторами.
Дівча й зупинилося — Миколу в очах своїх утопило.
— Цо пан муві? — озвалась по-польськи.
У молодого лемка Миколи й душа заспівала.
І почали вони уже вдвох немовля німецьке вигулювати.
Як скінчилась війна, забрав Микола Лепську Віруньку до себе на Лемківщину. У велику сім'ю, що у тісняві, як бджоли у вуликові. На морги злиденні, на землю пісну, що каміння тільки й родить.
Дивилася-дивилася на те лихо Вірунька та й стала чоловіка знаджувати на свою батьківщину. Де землю не моргами — гектарами міряють. Де чорнозем — хоч на хліб намазуй. Де тільки татко і мамка її, єдину доньку, виглядають. Де річка сумирна і тиха, а не ось ця, що під боком реве: от-от хати позносить. Де луг — до самого неба. І трави на лугові тому — косиш не перекосиш...
Слухав-слухав молодий лемко Микола про річки молочні й кисільні береги та й вирішив їхати.
II
У поруйнованім війною селі опинився. Що його уже совітська влада дотла обдирала. Не гірше німецької. Де таки й справді чорнозем — хоч намазуй на хліб, і ріка замалим не тече молоком, і поля гектарами, а не моргами зміряні. Золото, золото, куди не ступи, а людяки якісь аж пришиблені по тому золоту ходять.
Довго ж намагався зрозуміти молодий лемко Микола, що і до чого...
III
Ну й став жити — куди мав діватися? На Лемківщину? Так там таке заварилося, що лемки білому світу не раді були. Новий польський уряд, збільшовичений, провів операцію "Вісла". Щоб не плодились бандерівці. У совітів навчившись, підігнали ешелони та лемків усіх, усіх до одного, на піски неродючі в бік моря Балтійського й виселили: "Хазяйнуйте, пся крев, якщо шануватись не вміли!"
Скільки їх там перемерло, стражденних!..
А тут людей давно шануватись совіти навчили: як не дерли три шкіри — мовчали. Хіба що зберуться, хильнуть по чарчині та "Ой ти, Галю..." заголосять одне поперед одного. Мов до тієї Галі і моляться. Що їх, життям люто покривджених, тільки й тримала на світі...
Та ще крадуть, прости мене Господи! З гуртового, з суспільного. Бо не вкрадеш — не проживеш... Вже як нічого не несеш під полою з роботи, то якось воно і невдобно.
Тож Микола і став приживатися у світі цьому дивовижному. Звикати якось до нього.
Став ходити на роботу в колгосп — зароблять трудодні пустопорожні. І потроху-потроху теж красти навчився. Вірунька в штани потаємні кишені нашила: відро зерна влазило! А жінота — за пазухами та попід спідницями. Як миші носили.
Миколу спершу совість мучила. Ніс зерно в тій кишені, а довкола мов "Злодюга! Злодюга!" кричало. Та згодом звикнув.