Безумче, де межа твоїх зусиль?
О спалений, палатимеш докіль?
Чий зір лихий на вроду впав твою?
Чий злий прокльон судьбу прокляв твою?
Злигодні є і горе в світі є —
Їх лихо перевершило твоє.
Чи сум тебе і досі не зв'ялив?
Чи до душі тобі глум ворогів?
Чи ще не повне горем серце вщерть?
Чи в судний день ти подолаєш смерть?
Забудь її, ту пристрасть без надій,
Що мій терпець сточила й камінь твій.
В шатрі звичайних радощів і дум
Навіщо нам велике горе й сум?
Хоч, може, й ліпше приховати гріх,
Та люстро друга — краще від усіх.
Воно нам правду каже кожну мить,
Допомагає нам по правді жить.
Йому байдужі і добро і зло,
Все те, що в поросі землі зросло.
Із серця вирви невблаганний біль,
Кувать холодний меч — шкода й зусиль!
Припустім, сину, що безсилий ти
Розлуку перетерпіти й знести,
Але невже й для того ти погас,
Щоб іноді відвідувати нас?
У самоті сп'янів ти без вина.
Бажань твоїх приреченість сумна.
На вітер кинув ти зерно снаги,
Але ж цього й бажали вороги!
Надії гріш у нас ще є в руці,—
Ходім на шлях, покиньмо манівці.
Ти б'єш у руд, а я у груди б'ю,
Ти одіж рвеш, я душу рву свою.
Душа твоя палає від журби,
А в мене жовч стліває від журби.
Та не втрачай надії на зерно,
Надійде час — і проросте воно.
Можливо, що безумний розпач твій —
Це тільки шлях до здійснення надій.
І в безнадії нам надія є.
Минає ніч, і ранок настає.
З щасливими водись, живи, та й край,
Кого життя минає — тих минай!
Не випускай, мій сину, щастя з рук,
Воно для серця краща з запорук;
Воно вузли найтяжчі розрива,
Воно — туркеза в персні божества!
Широке море — невичерпне дно,
З малих струмків зібралося воно.
Ота гора, що майорить в імлі,
Зібралася з малих частин землі.
Терпи, кріпись, змагайся повсякчас —
Кінець кінцем, ти знайдеш свій алмаз,
Розважний будь, бо нерозумні й злі,
Немов черва, плазують по землі.
Навіщо серце віддавати тій,
Що не залишила тобі й надій?
Вона цвіте, а ти лежиш без ніг,
На тебе камінь її серця ліг.
Хто намовляв тебе, щоб ти любив?
Він ошукав тебе й мене зганьбив!
Берись до діла, не тримайсь на злі —
І ти зазнаєш щастя на землі!
Вернись, щоб я спокою мить зазнав.
Ти — найдорожчий скарб, що я надбав!
Що дасть тобі лиха пустеля ця?
Хіба той піт, що упаде з лиця?
Каміння й прірви є на цім шляху,
Дивись та обминай тропу лиху,
Ти мусиш вирватись з облудних пут,
Бо помста й кат тебе шукають тут!
Сповняє сум твоє життя слабе,—
Дивись на меч і бережи себе.
Вернись до друзів, серцем володій,
Живи й, на заздрість ворогам, радій!"
Меджнунова відповідь
Меджнун його слова порозумів
І так на мову батька відповів:
"Коханий батьку! Велетню цноти!
Ти зміг небесну велич осягти!
Ти шах житла, а я твій вірний раб,
Твоїм життям вщасливлений араб.
Я, мов на прощу, йду на твій поріг,
Ти дав життя мені й буття зберіг.
Моє бажання в тім, щоб жив ти вік,
Щоб по тобі й слід існування зник!
Твої поради — скарб. До ран моїх
Ти, наче ліки, прикладаєш їх.
Але ж мій осуд не в моїх руках,
Не сам я обирав для себе шлях.
В заковах я, немов покірний раб,
І тільки доля збити їх могла б,
А сам не скину я своїх заков,
Бо в вироку моїм стоїть любов.
Не я один лежу в пилу, без сил,
Куди не глянь — одні раби навкіл.
На кряж слона й на мураша крило
Веління долі тягарем лягло.
Коли б мені з душі хто зняв печаль,
Невже було б мені за нею жаль?
Я від життя давно не жду добра,
Не змию з себе рабського тавра.
Коли б порадника я в світі мав,
Я став би місяцем, я б сонцем став.
Та ми не владні над своїм життям,
І лиш коритись долі вільно нам.
Безрадісне й гірке життя моє,
Але ж у кого в серці радість є?
Мій сміх — як скута блискавка, боюсь,
Що все спалю, коли я засміюсь.
"Чом не сміється,— кажуть,— цей юнак?
В його гірких сльозах скорботи знак!"
Боюсь, кажу, сміятися, бо сміх
Вогнем впаде з зотлілих вуст моїх".
Притча
"Куріпка в дзьоб схопила мураша,
У бідолашного зайшлась душа.
Але зареготав мураш малий:
"Чом я сміюсь, куріпко, зрозумій?"
Куріпка розсміялася й собі:
"Не зрозумію, друже, далебі!"
Одкрила дзьоб для реготу — і наш
На землю впав і миттю зник мураш.
Так безпідставний, нерозважний сміх
Шага не вартий проти цнот людських.
Невчасний сміх принижує людей
Далеко більш, аніж сльоза з очей.
Шукаючи страждання й самоти,
Як можна спокій у житті знайти?
Старий, нужденний, під'яремний віл
Працює доти, доки стане сил.
Він відпочити зможе лиш тоді,
Коли помре в надмірному труді.
Кохання не жахається мечів.
Закоханих минає долі гнів.
Та місяць мій погас, немов свіча,
І я шукаю сам собі меча.
Хто уникає жертви і страждань,
Той найлютіших гідний катувань.
Від того, що душа моя в вогні,—
Хоч я й безщасний, хороше мені.
Не заважай моїй гіркій журбі.
Облиш мене — навіщо я тобі?"
Коли Меджнун цю повість закінчив,
Схилився батько, заридав без слів.
Вони сиділи мовчки між руїн —
Невтішний батько і безумний син.
І сина батько знов додому взяв,
І сином знову піклуватись став,
А той безумець, з серцем повним мук,
Корився ніжній владі рідних рук.
Так він прожив недовго — два-три дні,
Між друзями, під доглядом рідні,—
Роздер завісу, й повалив стовпи,
І геть подавсь в ущелини й степи.
Він знов карався, мучився, страждав,
Немов не жив, а смерті дожидав.
Коли його п'янив жаги напій,
У Неджд він прямував — у край надій.
В пісках блукав, немов сп'янілий лев,
Немов від спраги спаленілий лев,—
І плакав безпорадно день у день,
І плач його був джерелом пісень,
І люди сходилися звідусіль,
І їх також поймав пекучий біль,
І слухачі, розчулені й сумні,
Розносили його гіркі пісні,
Й закоханих віддалених країв
Збагачував його кохання спів.
Почуття Лейли
Співцям цнотливості — безцінний дар,
В державі звабності могутній цар,—