Дитині доля в щедрості сліпій
Рокований призначила напій:
Була у кожній краплі молока
Безмежна вірність і жага палка,
І в кожній другій — шал на все життя,
Безмежно щире й згубне почуття.
Хто б міг сказати в ту далеку мить:
Дитя чи місяць у колисці спить?
Щасливо, день за днем, пливло життя.
Коли два тижні мало вже дитя,
Зійшлися друзі, родичі, сім'я
І Кейса доброго йому дали ім'я.
В саду безвинних гомінких забав
У пестощах він до трьох літ зростав.
Коли ж йому минуло вісім літ,
Розцвівся він, мов фіалковий цвіт,
А в десять років у його красі
Вбачати чудо почали усі.
Як хлопчикові вчитись час прийшов,
Щасливий батько вчителя знайшов,
Віддав йому своїх надію віч,
Щоб піклувався ним і день і ніч.
Тягар наук, щоб не здававсь важким,
Дітей багато поділяло з ним;
Вони збиралися тепер щодня
Вже не для пустощів — для навчання.
У школі з хлопчиків складалось тло,
Але й дівчаток кількоро було
З племен далеких і близьких родин,
Щоб Кейс в гурті учивсь, не сам-один.
З ним на один нанизана разок,
Перлина там вивчала свій урок,—
Красуня, що не знала ще турбот,
Душею чиста, втілення чеснот,
Тонка й струнка, неначе кипарис,
Що біля джерела в пустелі зріс,
Пустунка безтурботна й чарівна,
Скоряла поглядом серця вона.
Її волосся — ніч, і в тій ночі
Палають очі, наче світачі;
Солодкі, щедрі, радісні уста —
Кохання джерело й бажань мета;
Вона могла й завдати серцю ран,
І злікувать його, мов талісман,
Затворниця, чий час ще не наспів,
Касида юності і щастя спів!
Коса її — як ніч. Ім'я — Лейла.
Усі бажання — їй і вся хвала.
Побачив Кейс її — і запалав,
І, наче викуп, серце їй віддав.
З кохання вже палала і Лейла.
Так несподівано любов прийшла
І повну чашу — випити до дна —
Їм молодого подала вина.
Важке вино для тих, хто вперше п'є,
Важке сп'яніння перший хміль дає...
О, як пили й кохалися вони!
Уже не розлучалися вони.
Він полонив її, але страждав,
Бо й сам себе їй у полон віддав.
Так, несвідомі потаємних знань,
Вони стлівали од палких бажань.
Товариші вивчали свій урок,
А їм кохання вже не йшло з думок.
Товариші вивчали слово з книг,
Лейла й Меджнун складали свій словник.
Товариші цвіли в саду наук,—
Вони вивчали мову уст і рук.
Вивчали школярі дієслова,
А в них душа прокинулась жива.
І не збагнули їх товариші
Науки щастя, пристрасті й душі.
Як Лейла і Меджнун кохалися
Так час минав... Минала ніч і рань.
Прийшла пора безрадісних зітхань.
Прийшла любов і сплюндрувала дім,
Пустуючи легким мечем своїм.
Серця в крові. Давно відлинув сміх.
Де спокій їх? Де перша радість їх?
Тим, що у них палав коханням зір,
Про них пішли неслава й поговір.
Мов хто роздер завісу таїни,
Для всіх очей відкрилися вони.
Неначе вітер стогін їх розніс,
Одкрилось джерело пекучих сліз.
О, скільки їх коханці пролили!
Свою любов ховали, як могли,—
Не пригасав і не холонув жар...
Так сонце світить навіть з-поза хмар.
Від заздрісних очей, хоч падай ниць,
Не приховаєш серця таємниць.
Своїм чуттям не маєш волі ти,—
Від цього можна збожеволіти!
Все так і йшло, й так сталося воно,
Як розум їм підказував давно,—
Кейс неминучий передчув загин,
І від кохання став безумцем він.
Краса Лейли зчаровувала всіх,
Лиш він не знав ні радості, ні втіх.
Траплялась зустріч — то співай, радій!
А він каравсь, бо знав: нема надій.
Нема надій! Зник караван в імлі!
Упало серце — сумно на землі!
І ось уже розсудливі осли
Його безумцем вперше нарекли,
А він своїм каранням навісним
Підтвердив присуд і змирився з ним.
Лейли немає,— наче з неба зник
Від поговору місяць-молодик.
Лейли немає. Пащекують пси,
Бо їм не шкода юної краси.
В своїй гіркій самотності Лейла
За Кейсом сльози без кінця лила,
І він сльозам і горю волю дав,
І за Лейлою день і ніч ридав,
Блукав, як тінь, не засинав від дум —
Нудьга в очах, на серці жаль і сум.
Він жив тепер, як у жахному сні,
І не співав — ридав свої пісні,
І вслід йому вже не один жартун
Із реготом гукав: "Меджнун! Меджнун!"
У безумі він кинув поводи,
Він мчав, і сам не знаючи куди,
Гнав по вузькій тропі свого осла,
А прірва вже попереду була.
Він нудьгував, що мила вдалині,
І жить було несила вдалині.
І він палав подібно до свічі,
Вдень — без потреби, і без сну — вночі.
Карався мукою й не міг знайти
Розради для своєї самоти.
Не на один приходив він поріг.
Та хто б його порятувати міг?
Як сонце сходило, а то й раніш,
Пускався він в пустелю босоніж,
Але вночі, співаючи пісень,
Вертавсь туди, відкіль тікав удень,
І цілував одвірки, де жила
Його натхненниця, його Лейла.
До неї він летів, немов борвій,
А повертавсь повільно, сам не свій.
До неї він летів, мов на крилі,
А повертався плазом по землі.
До неї він, як річка, поспішав,
А повертався — з місця не рушав.
Він рвавсь до неї крізь піски страшні,
Хоч пішки йшов, а наче на коні,
Та повертавсь — на серці жаль і сум,
Немов його пекучий гнав самум.
Коли б він міг подумать про спочин,
У рідний край не повертався б він.
Як Меджнун ходив дивитися на Лейлу
У нього вірні друзі ще були,—
Меджнун подався з ними до Лейли;
Він поспішав і сльози лив з-під вій,
Співав пісень і все гукав: "Я твій!"
І ледь долав душі тремтіння він,
Вогнем палав від нетерпіння він,
І серце біль йому нестерпний пік,
Мов кинуло його під ціп на тік.
Неначе хміль бродив в його крові,
Він бив себе чимдуж по голові,
Мов п'яний, брів, забув про зло й добро
І проминув коханої шатро.
На вході сидячи, в цей час Лейла
За звичаєм опону підняла,—
І сум гіркий обох пойняв, коли
Сумний Меджнун наблизивсь до Лейли.
Немов зоря — Лейли чарівний вид,
Меджнун над нею — наче небозвід.
Вона лице відкрила — глянув він,
І у сльозах, як віск, розтанув він.