У кривавій імлі ще бачить схилене над собою обличчя Якова Масальського. Потім пітьма і довга, довга тиша… А за нею — тяжке змагання зі смертю: розлючена твердою боротьбою своєї здобичі, вона кинула її й взяла взаміну юне життя молоденької Магдалени, яка незабаром мала стати матір’ю…
Але омана це, омана! Не пережитий жах забив Магдале-ну. Знищила її перемога невмирущої коханки тієї Еспанії, що лише блиснула далекою фата-морганою, й уже вирвала у смертельної суперниці серце, яке належить тільки їй — невмирущій!
Єронім гине, знесилений боротьбою двох батьківщин. В одній — народився. Друга — народилася з ним, в його душі, в його крові.
Всі пересвідчені, що смерть дружини жене Єроніма до гробу.
Але сам Єронім — він тільки єдиний це знає! — що п’ють його життя, змагання в ньому і за нього двоє батьківщин.
Але батьківщина — як і душа! — може бути тільки єдина…
Жодна ж з цих двох не хоче уступити.
Вмерти ж, як вмерла пані Магдалена — визнавши свою безсилість, — жодна не може.
І гине Лачерда, як човник, що порвало його розбурхане море й доти з ним гратиметься, доки не розторощить на скалки.
Єронім стискує зуби, щоб не застогнати. А перед спущеними повіками пливуть освіжуючою видиною — після спаленої сонцем жаги Кастілії,— прохолодні ліси рідної Волині, задумливі й темні, сповиті прозорою імлою, що стелиться над зеленими багновиськами-мочарами, повними співучих очеретів, мрій і дивних, принадних казок…
І навіщо, навіщо! — перевезли його до цього Києва! Чому не лишили вмирати на Волині!..
Вглядівши, що його "Нимцьо" з заплющеними очима відпочиває в піні подушок, підбитих руками старого пісту-на, Семен навшпиньках вийшов з одрини.
— Казав Опанас, городник, що, може, надвечір набере мисочку перших суниць…
І старі ноги квапляться широкими алеями панського саду, де нема ужиточних дерев і рослин, а лише оздобні.
Опоєні медовим ароматом бджоли гудуть в білі квітів невидимим хором. І не можуть його заглушити пташині голоси.
Краплинами розбризканого соняшного золота горять первоцвіти — "небесні ключики", бо відчиняють весні небесній брами. Ледве чутно мішається запах останніх фіалок до свіжих пахощів молодої трави. І все топить в собі повінь бузкового аромату, що білою, фіаловою, блакитною піною заливає київську весну, як весну Ескоріалу.
Семен прямує вже травниками й пухким мохом до хатини Панасової, з якої уже видно й Дніпро. Під великим сріб-нокорим ясенем стареча рука погладила обстрижену "під мисочку" біловолосу голівку Панасового внучка. Хлопчик патичком й ручками розгрібав вогку землю під корінням ясеня.
— Здоров був, Самсоне! — всміхається сивими вусами Семен до дитини. — Все ставки робиш?.. А дідусь де?
Хлопчина з біблійним найменням підніс рожеве, карооке обличчя — свіже, як весняна анемона, й замазаною ручкою вказав вбік, де дерева розступились, щоб дати місце блакитним далям та оксамитово-чорним грядкам, гаптованим різною по силі і тону зеленню молодої рістні.
— Редьківку беруть!
І знов вглубився у свою гру — розгрібання землі.
Так вколисала юна весна дідів-однолітків, що забули вони й про час.
Семен з Панасом мали завжди стільки сказати один одному — бо ціле життя пожили вкупі й ніколи надовго не розлучались.
Давно стояла повна коралово-червоних суниць мисочка коло пучечків — як квіти, пов’язаних у китички — редькі-вок, а діди все не могли наговоритись.
— Чари воно, Семене, так мені показується, чари, не хвороба це у нашого пана. І не інакше як від тієї поганської зброї, що по дідусеві нашого пана лишилася — від неї вони ідуть! Таки ж сам я бачив наговори турецькі на ній золотом написані!
Семен підніс спущені було блакитні ясні очі.
— І як це, справді, не прийшло мені в думку! Таки ж Нимцьо годинами, бувало, — ще й перед хворобою — сидів у "кімнатах пана Карлоса", де всі пам’ятки по ньому зберігаються. Та все дивиться на образ старого вояка з білим клаптиком борідки — наче срібний вогник… Від цього образу, голубе, не від зброї з турецькими наговорами чари ідуть!
Сам-бо Семен бачив: часами щось шепотіли Єронімові уста, дивлячись на образ. Немов відповідали на німі слова портрета. А він — очима намальованими — так просто в душу і дивиться.
— Після того — Нимцьо як непритомний ходить, чужі пісні співає, не наші книжки читає… бувало, й з покійною панею, най в небі панує, чужою мовою говорив…
Вузлуваті пальці Панасової руки лягли на Семенове коліно.
— "Наш" і "не наш" молодий пан… І так я гадаю: від того "чужого" вмерла пані, сердешна… Та-бо таки "наша" Марусенька була — Господь най їй світить!
— Земля, брате, — як коханка: коли щиро любиш — то тільки одна мусить бути. Коли ж разом дві кохаєш, то це — або, прости Господи, розпуста, або забава…
— Правду кажеш, брате, — хитає сивою головою Семен.
— "Ох, ох, та не люби двох!" — пісня співає… Не може Нимцьо серця відірвати від того "чужого", що йому "своє" ні від "нашого", що йому "чужим" бути не може.
На це — тільки "вода явлена"! З серця-бо Матері Землі вона іде! Така, що сама на світ Божий з’явилась, що не пили її ні звір ні птиця, ні дівка ні вдовиця. Якби тією водою непочатою напоїти та умити нашого пана — минулося б лихо…
Дріботіння босих ніжок спинило старечі розмови. Малий Самсонко кинувся до діда переляканим потятком. Міцно обхопив старого за шию й весь притулився до дідуся. Дихав часто й міцно. У напіврозтулених устах та широко розплющених очах завмер страх сполошеного молоденького кролика.
— Чого ж це ти, малий? — гладив дитину мозолистою рукою Панас, — Також південь давно минував. Тепер не ходить Полудниця, що діточок лякає— тьху, тьху на неї!
І раптом обмацав внучка руками.
— Та ти, дитинко, мокрий увесь! Чи не впав до шаплика часами?
Хлопчик вказав на ясень:
— Там, дідусечку… я загатки робив… бо землиця там така гарна, м’якенька! А воно раптом — як не штовхне мене! І от так високо, — накреслив ручкою півкруг, — з-під коріння вода тече! Так і б’є! А студена така!.. І аж співає — дзюрчить.
Дві пари старечих очей обмінялись довгим поглядом.
Семен перехрестився широким хрестом.
Панас мовчки скинув крислатий солом’яний бриль. За хвилину приніс зі своєї хати дерев’яну біленьку липову мисочку.