Отож хоч куди заходив бідолашний Уленшпігель, він всюди з жахом бачив лише голови на палях, або як дівчат кати зав'язували в мішки і топили в річках, як голих чоловіків, розп'ятих на колесі, били залізними прутами, а жінок кидали в яму, стрибали по них, щоб розчавити їм перса, і живцем засипали землею. Бо духівники за кожного з тих, кого їм щастило завчасу навернути до покаяння, отримували по дванадцять солів.
Він бачив, як у Лувені кати спалили тридцять чоловік зразу, підпаливши вогнище гарматним порохом. А в Лімбурзі ціла родина, чоловіки й жінки, дочки й зяті, йшли на смерть, співаючи псалми. І лише один старий чоловік закричав у вогні.
З жахом і скорботою йшов Уленшпігель по цій нещасній землі.
35
У полях він струшувався, як пташка, як одв'язаний пес, і серце його тішилось, коли він бачив перед собою дерева, луки і ясне сонце.
Після трьох днів ходу він прийшов у багате село Уккле, недалеко від Брюсселя. Йдучи повз заїзд "Мисливський ріг", він був зваблений чудесним запахом печені і тому звернувся до маленького старченяти, що, піднявши носа догори, нюшило чудові пахощі різних соусів, і запитав, на чию це честь здіймається до неба такий святковий фіміам? Той відповів, що тут після вечерні мають зібратися брати ордену Товстопиких, щоб відсвяткувати річницю звільнення Уккле жінками й дівчатами за давніх часів.
Уленшпігель, ще здалеку побачивши жердку з опудалом папуги вгорі, що правило за мішень, а навколо неї жінок, озброєних луками, знову спитав його, чи давно тут жінки почали стріляти з лука.
Старченя, смакуючи пахощі соусів, відповіло, що в давні часи, за Доброго Герцога, укклейські жінки з таких самих луків уколошкали понад сотню розбишак.
Уленшпігель хотів дізнатися про це більше, але хлопець сказав, що говорити нічого не буде, бо голодний, хіба що як він дасть йому патара, щоб наїстися й напитися.
Уленшпігель, жаліючи його, дав йому милостиню.
Хлопець схопив гроші і, наче лис у курник, шмигонув до заїзду "Мисливський ріг", звідки незабаром радісно вискочив, тримаючи в руках півкільця ковбаси і буханець хліба.
Раптом Уленшпігель почув приємні звуки тамбуринів і скрипок і побачив великий натовп жінок, що йшли танцюючи, а серед них гарну молодичку з золотим ланцюжком на шиї.
Хлопець аж усміхався від задоволення і, наївшись, з'ясував Уленшпігелю, що красуня молодичка — це королева лучниць, а звуть її М'єтьє, що вона жінка мессіра Ренонкеля, а він старшина громади, після чого попросив у Уленшпігеля ще шість ліарів на випивку. Уленшпігель не відмовив. Випивши й закусивши, хлопець сів проти сонця і почав колупатися нігтями в зубах.
Жінки-лучниці, вгледівши Уленшпігеля в прочанському вбранні, оточили його і почали круг нього танцювати, примовляючи:
— Здрастуй, богомольцю гожий! Чи здалеку йдеш, молодче?
Уленшпігель відповів:
— Я йду з Фландрії, країни прекрасної, на закоханих дівчат щасної.
І він з сумом згадав про Неле.
— А що ж ти за гріх учинив? — допитувались вони, переставши танцювати.
— Я не смію й назвати його, такий він великий, — сказав він. — Але в мене є й інша річ і зовсім не маленька.
Вони зареготались і запитали, чому це він мусить мандрувати отак з палицею, торбою, наче який жебрак.
— Я сказав, — відповів він, трохи прибріхуючи, — що панахиди більш помагають попам, аніж мертвим.
— Попи, звичайно, гребуть за панахиди грошики, — відповіли вони, — а проте панахиди помагають душам у чистилищі.
— Я там ще не бував, — мовив Уленшпігель.
— Хочеш закусити з нами? — запитала найвродливіша лучниця.
— Хочу закусити і з вами і вами, тобою і всіма по черзі, бо ви ж королівські шматочки, смачніші за ортоланів, дроздів чи бекасів.
— Господь з тобою, — відповіли вони, — на таку дичину й ціни нема.
— Так саме, як і на вас, красунечки, — сказав він.
— Ти диви! Ми прийшли не продаватись, — відповіли вони.
— А для чого ж? Хіба без грошей дістану? — запитав він.
— Еге ж, — відповіли вони, — запотиличників по шиї. Хочеш, то зіб'ємо тебе на макуху за нахабство.
— Краще не треба, — відповів він.
— То ходімо їсти, — мовили вони.
Він увійшов з ними на подвір'я заїзду, милуючись їхніми молодими обличчями. Раптом зирк — аж на подвір'я з прапорами, трубами, флейтами, барабанами ввійшли величезною юрбою члени ордену Товстопиких[64], всі, як один, вгодовані, показуючи, що вони недаремне носять це високе й кумедне назвисько. Вони здивовано витріщились на Уленшпігеля, але жінки сказали їм, що це прочанин, якого вони спіткали на дорозі, а що з обличчя він не згірший за їхніх чоловіків і наречених, то й запросили його на свято.
Чоловіки погодилися, і один із них сказав до нього:
— Прочанине чесний, чи не хочеш ти відбути мандрівку по підливах і печенях?
— При такій нагоді хоч у чоботях-скороходах, — відповів Уленшпігель.
Але йдучи в залу, де готувався бенкет, він побачив, що паризькою дорогою йдуть дванадцять сліпих. Коли вони проходили повз нього, нарікаючи на голод і спрагу, він вирішив собі, що сьогодні ввечері нагодує їх по-королівськи за кошт укклейського священика і в пам'ять про панахиди.
Він підійшов до них і сказав:
— Ось вам дев'ять флоринів, ідіть їсти. Почуваєте пахощі печені?
— Хіба ж ні! Ми її, на жаль, за півмилі чуємо, та що з того!
— Ну, то тепер наїстеся, маючи дев'ять флоринів, — сказав Уленшпігель, але грошей не дав їм на руки.
— Хай благословить тебе Господь, — подякували вони.
Уленшпігель повів їх і посадовив за круглим столиком, тоді як брати Товстопикі зі своїми жінками й доньками сіли за великим столом. Будучи певні, що в них є дев'ять флоринів, жебраки гордо закричали:
— Пане господарю! Ану давай нам їсти й пити самого що не є найкращого.
Хазяїн, який чув розмову про дев'ять флоринів і був певний, що вони в їхньому гаманці, дав їм усе, чого вони бажали. А вони почали горлати один поперед одного:
— Гороху з салом! Рагу з яловичини, телятини, баранини, курчат! А ковбаса у вас для пса, чи що? Бо хто ж, подумайте самі, почувши тут запах ковбас, не вп'ється в них зубами? Ох, бачив я їх не раз, бачив, коли ще світили мені мої бідні очі.
— А де koekebakk'и, на андерлехтському маслі смажені? На сковороді вони аж співають, на зубах аж хрумтять, як ковтнеш — кухличком спрагу заливай!