Сооткін плакала. Уленшпігель схопився.
— Чого ти? — запитав Клаас.
— Відчиню вікно для пташки, — відповів він.
І справді, пташечка (а це був щиглик) з радісним криком вилетіла в вікно, знялася, як стріла, в повітря, потім сіла на гілку сусідньої яблуні, почала чистити дзьобиком пір'ячко і, розсердившись, стала на всі заставки шпетити Уленшпігеля своєю пташиною мовою.
Клаас тоді сказав йому:
— Сину мій, ніколи не позбавляй свободи ні людини, ні тварини, бо свобода — це найбільше благо на землі. Дай можливість кожному грітися на сонечку, як йому холодно, і спочити в холодочку, як йому жарко. І хай Бог судить його найсвятішу величність за те, що він спершу закував у кайдани вільну віру у Фландрії, а тепер засадив у клітку рабства і славний Гент.
30
Філіпп узяв за дружину Марію Португальську[60], володіння якої приєднав до іспанської корони. Дружини своєї він зовсім не любив, хоч і мав від неї дона Карлоса, злого виродка.
Королева хворіла після пологів і лежала в постелі. Біля неї зібралися придворні дами, а між ними і герцогиня Альба.
Філіпп часто залишав королеву саму, щоб подивитися, як палять єретиків. Усі придворні кавалери і дами робили так само. Разом з усіма ходила дивитися і герцогиня Альба, вельможна доглядальниця королеви.
Саме тоді інквізиція[61] засудила одного фламандського різьбара-католика за те, що він понівечив статую мадонни: один чернець замовив йому вирізьбити з дерева Матір Божу, але не хотів заплатити домовленої ціни. Тоді різьбар понівечив долотом обличчя статуї, сказавши, що краще знищить свій твір, аніж віддасть за безцінь.
Чернець доніс на нього як на іконоборця, його взяли на страшні тортури і засудили спалити живцем.
Під час тортурів йому спалили підошви ніг, і коли його вели з тюрми на вогнище, вбраного в сан-беніто[62], він криком кричав:
— Відріжте мені ноги! Відріжте мені ноги!
Філіпп ще здалеку з насолодою слухав ці несамовиті зойки. Але він не сміявся.
Придворні дами залишили королеву Марію саму, щоб побачити спалення, а після всіх і герцогиня Альба, почувши зойки різьбара, пішла від королеви, щоб помилуватися таким чудовим видовищем.
Коли прийшов Філіпп і весь його почет — принци, графи, дворяни і дами, — різьбара прикували довгим ланцюгом до стовпа, обкладеного навколо в'язками соломи і хмизу, так що приречений міг вибрати місце, де менше пекло, і смажитись на повільному вогні або на сильному — як до вподоби.
І всі з цікавістю дивились, як він, майже голий, напружував усі свої душевні сили проти нестерпної муки.
Саме того часу королева Марія мучилася від спраги на своєму ліжку. Вона побачила на таці половину дині. Ледве звівшися з ліжка, вона дістала її і з'їла геть усю.
Від крижаної дині вона почала тремтіти, вкрилась холодним потом і безсило впала на підлогу, не маючи змоги й ворухнутись.
— Ох! — простогнала вона. — Якби ж хто поклав мене в ліжко, я б нагрілась.
І тоді вона почула зойки нещасного різьбара: "Відріжте мені ноги!"
— Ах! — скрикнула Марія. — Що це там виє? Чи не пес віщує мені смерть?
Цю мить різьбар, побачивши навколо себе лише ворожі іспанські обличчя, згадав Фландрію, країну мужніх, схрестив руки і, тягнучи за собою довгого ланцюга, пішов просто на палаючі в'язки соломи й хмизу. І, ставши зі схрещеними руками на вогонь, він скрикнув:
— Ось як умирають фламандці перед очима іспанських катів! Відрубайте ноги, та не мені, а їм, щоб не ходили більше дивитися на страту! Хай живе Фландрія! Фландрія навіки!
І дами, бачивши його твердість, заплескали в долоні і просили для нього пощади.
Але він уже вмер.
А королева Марія плакала, тремтіла всім тілом, аж цокотіла зубами від холоду близької смерті і, простягнувши руки й ноги, кричала:
— Покладіть мене в постіль, я хочу нагрітись!
І вмерла.
Отак, згідно з віщуванням Катліни, доброї чарівниці, Філіпп усюди сіяв смерть, кров і сльози.
31
А Уленшпігель і Неле щиро кохали одне одного.
Кінчався вже квітень, всі дерева стояли в цвіту, всі рослини сповнилися соками, чекаючи травня, що йшов на землю розкішний, як павич, пишний, як букет, і соловейки на деревах прославляли його.
Уленшпігель і Неле часто гуляли вдвох по дорогах. Вони міцно держалися за руки. Уленшпігелеві було це приємно. Іноді він обіймав її за стан, щоб краще підтримувати, як він казав. І вона була щаслива, хоч і не говорила ні слова.
Лагідно линув шляхами легіт, несучи пахощі полів; море вдалині шуміло і мліло на сонці. Уленшпігель був гордий та пишний, як молоде бісеня, а Неле сором'язно-щаслива, як маленька свята в раю.
Вона схилила голівку йому на плече, а він брав на ходу її руки, цілував у лоб, у щоку, в любі уста. І вона не говорила нічого.
Так минали години. Втомлені від спеки і спраги, вони пили молоко у селян, але це їх не освіжало.
Вони сідали на траву біля каналу. Неле мовчала, бліда і задумана. Уленшпігель стривожено дивився на неї.
— Тобі сумно? — питала вона.
— Так, — відповідав він.
— Чому?
— Я й сам не знаю, — казав він, — але оті яблуні й вишні в цвіту, це задушне повітря, ніби напоєне грозою, ці стокротки, що рожевіють на луках, білий терновий цвіт навколо нашого дому… Хто мені скаже, чому я почуваю такий сум і завжди готовий чи вмерти, чи заснути? І серце моє так сильно б'ється, коли я чую, що прокинулись пташки на деревах, коли бачу, що прилетіли ластівки. Тоді мені хочеться полинути вище місяця, вище сонця. Мені стає то холодно, то жарко. Ах, Неле! Я не хотів би втекти геть з цього нікчемного світу, чи краще, хотів би віддати тисячу життів для тої, яка мене покохає…
Але вона мовчала і лише радісно усміхалася, дивлячись на Уленшпігеля.
32
В поминальний день Уленшпігель вийшов із собору в компанії кількох халамидників свого віку. Замішався між них і Ламме Гудзак, наче ягня поміж вовків.
Ламме намірився добре почастувати всю компанію питвом, бо його мати давала йому в неділю і в кожне свято по три патари.
Він повів їх до Яна ван Любеке в "Червоний щит" — in den Rooden Schildt — і замовив куртрейського пива — dobbelknollaert'а.
Випивка їх розігріла, і, коли у них зайшла мова про службу Божу, Уленшпігель просто заявив, що похоронні відправи дають користь тільки попам.