— Я тебе питала, — знову сказала вона, — чи не змінилася дорога з Дамме до Дюдзееле?
— Вона вже не зеленіє відтоді, як ви перестали по ній їздити, — сказав Уленшпігель.
— Може, ти мене проведеш? — мовила дама.
Та Уленшпігель не вставав, а все дивився на неї. Вона зрозуміла, що то юнацькі примхи, і радо йому це пробачила. Аж раптом він устав і намірився йти.
— Куди ж ти? — запитала вона.
— Якнайкраще одягнутися, — сказав він.
— То йди, — мовила дама і сіла на лаві коло порога, а управитель біля неї. Вона хотіла поговорити з Неле, але та не відповідала нічого, бо ревнувала.
Уленшпігель вернувся чисто вимитий та вдягнутий у святкове вбрання, в якому хлопчак мав дуже гарний вигляд.
— Ти й справді поїдеш з цією вродливою дамою? — запитала Неле.
— Я скоро вернусь, — відповів Уленшпігель.
— Може, краще мені піти? — мовила Неле.
— Ні, — сказав він, — дорога дуже брудна.
— А чому це ти, — мовила дама розгнівано і також ревниво, — чому це ти, дівчино, не хочеш, щоб він їхав зі мною?
Неле не відповіла нічого, лише великі сльозинки набігли їй на очі, і вона сумно і гнівливо поглянула на красуню.
Вони вирушили в дорогу вчотирьох: дама, наче королева на своєму білому, сумирному коні, вкритому чорною оксамитною попоною; управитель, черево якого коливалося в лад кінській ході; Уленшпігель, що йшов поруч з дамою і вів її коня за вуздечку, а за ним біг Бібул Шнуффій, гордо задерши хвоста вгору.
Так ішли вони деякий час. Уленшпігель почував себе незручно. Мовчазний як риба, він тільки вдихав ніжний аромат парфумів, що йшли від дами, і скоса поглядав на чудову збрую з різними пряжечками, на дорогоцінні прикраси, що були на дамі, на її ніжне обличчя і ясні очі, на звабливі перса, на волосся, що блискотіло на сонці, як золотий чепчик.
— Чому це ти такий неговіркий, хлопче? — запитала вона.
Він не відповів нічого.
— Хоч тобі й відібрало мову, проте гадаю, що зумієш виконати моє доручення.
— Дивлячись яке, — озвався Уленшпігель.
— Далі я поїду сама, — сказала дама, — а ти підеш до Коолькерке, — он у той бік, і скажеш одному кавалерові, одягненому в чорне й червоне, хай не чекає мене сьогодні, а в неділю, о десятій годині вечора, хай сам приходить до мене в замок через потайний хід.
— Не піду! — буркнув Уленшпігель.
— Чому? — запитала дама.
— Не піду, й годі, — відповів Уленшпігель.
— Чого це ти, півнику, завередував? Що на тебе найшло? — спитала дама.
— Не піду, і все, — стояв на своєму Уленшпігель.
— А як я тобі дам флорин?
— Ні.
— А дукат?
— Ні.
— А каролю?
— Ні, — ще раз повторив він. — Хоча, — сказав, зітхнувши, — гроші, хай навіть і дрібні, я люблю більше, ніж усякі інші дрібнички.
Дама засміялась, а потім раптом скрикнула:
— Ох, я загубила свою гарну парчеву сумочку, перлами гаптовану! В Дамме вона ще висіла на поясі в мене.
Уленшпігель і не рушився, але управитель поквапився підійти до дами:
— Пані, — сказав він, — не посилайте по сумочку цього пройдисвіта, бо не побачите її більше.
— А хто ж тоді піде? — мовила дама.
— Доведеться мені потурбувати свої старі ноги.
І він пішов шукати.
Продзвонило полудень; спека була нестерпна, тиша глибока. Уленшпігель мовчки зняв свою нову куртку, простелив її в холодочку під липою, щоб дама могла сісти не на сиру траву. А сам, зітхаючи, став біля неї.
Вона поглянула на нього, і їй стало жаль цього боязкого хлопчиська, а тому й запитала його, чи не втомилися стояти його молоді ніжки. Він не мовив ні слова, але раптом почав хилитися, вона ж, щоб не дати йому впасти, підхопила його і притягла на свої голі груди, до яких він так охоче притулився, що їй видалося — гріх був би сказати йому, щоб він пошукав іншу опору.
Тим часом вернувся управитель і сповістив, що сумочки не знайшов.
— Я вже знайшла її, — сказала дама, — коли я злазила з коня, вона відстебнулася і зачепилась за стремено. А тепер, — звернулась вона до Уленшпігеля, — веди нас простісінько в Дюдзееле, але хоч скажи мені, як тебе звати.
— Мій патрон святий Тільберт, а ім'я це означає спритний до всього гарного. Батька мого звуть Клаас, а мене прозвали Уленшпігель: ваше дзеркало. Якщо ви подивитесь у це дзеркало, то побачите, що в цілій Фландрії нема квітки, яка зрівнялася б з вашою запахущою красою.
Дама зашарілась від задоволення і зовсім не розсердилась на Уленшпігеля.
А Сооткін і Неле плакали весь час, поки його не було вдома.
27
Вертаючись із Дюдзееле, Уленшпігель при самому вході до міста побачив Неле. Вона стояла, спершись об стіну, і общипувала гроно чорного винограду та їла одну по одній солодкі ягоди. Хоч вони і освіжали її, бо на смак були приємні, на її обличчі не видно було задоволення. Навпаки, вона була розхвильована і сердито зривала ягідку за ягідкою. На серці в неї лежав важкий камінь, а на обличчі було стільки жури і суму, а разом з тим і лагідності, що Уленшпігель відчув і жаль, і любов до неї і, підійшовши ззаду, поцілував її в шию.
Але вона, обернувшись, дала йому міцного ляпаса.
— Від цього мені не стало ясніше, — мовив Уленшпігель.
Вона ридма заридала.
— Неле, — сказав він, — хіба тепер уже ставлять фонтани на околицях?
— Йди геть! — мовила вона.
— Але ж я не можу піти, коли ти так плачеш, люба.
— Я не люба, — відповіла Неле, — і я не плачу!
— Ні, ти не плачеш, тільки самі сльози ллються.
— Підеш ти геть чи ні? — скрикнула вона.
— Ні, — була відповідь.
Тремтячими руками вона м'яла свій фартушок, мокрий від сліз, що лилися на нього.
— Неле, — знову сказав Уленшпігель, — чи скоро на годині стане?
І він подивився на неї з лагідною усмішкою.
— Хіба тобі не все одно? — мовила вона.
— Бо коли гарна година, то дощ не йде, — відповів Уленшпігель.
— Забирайся геть до своєї красуні в парчевій сукні, — мовила вона. — Вам же так весело було разом.
Тоді Уленшпігель заспівав:
Коли плаче моя мила,
Ледве я не плачу сам.
Сміх її — як мед солодкий,
Сльози — чисті як роса.
Люба всім її краса.
Наливай же повні кубки
Нам лувенського вина,
За її здоров'я вип'єм,
Щоб сміялася вона.
— Погана ти людина, — мовила вона, — та ще й смієшся з мене.
— Неле, — сказав їй на те Уленшпігель, — я людина, але не погана, бо наш рід шановний, рід старшин, має в гербі три срібних кухлі на тлі кольору bruinber'а. Неле, чи то ж справді у Фландрії вже повелось так, що як посієш цілунок, то жнеш ляпаси?