Другого дня вони знову принесли по хлібині на шістьох і сказали:
— Четверо багатих городян скарано на горло, двісті сорок дев'ять солдатів зв'язано по два і кинуто в море. Цього року жирні будуть краби. Ну, а ви щось не погладшали, відколи вас тут замкнули, з сьомого липня. Ви ж нідерландці, відомі п'янюги й ненажери. А нам, іспанцям, досить і двох фіг на вечерю.
— Чи не тому, — відповів Уленшпігель, — і вимагаєте ви від городян, щоб вас годували чотири рази на день і давали м'ясо, птицю, сметану, вино, варення; щоб давали молока вмочити mastacho[231] і вина мити копита коней?
Вісімнадцятого липня Неле сказала:
— У мене мокрі ноги. Чого б це?
— Кров аж під нас підтікає, — відповів Уленшпігель.
Ввечері солдати принесли знову по хлібині на шістьох і сказали:
— Де не вистачає мотузків, там працює меч. Триста солдатів і двадцять сім городян, що надумали тікати з міста, любенько пішли тепер гуляти до пекла зі своїми головами в руках.
Другого дня кров знову потекла в монастир. Прийшли солдати, але хліба не принесли, як звичайно, а, подивившись на в'язнів, сказали:
— П'ятсот валлонців, англійців і шотландців, яких учора скарали на горло, були не такі здохляки, як ви. Ви, звісно, дуже голодні, але кому ж і вмирати з голоду, як не гезам?
Бо й справді, зблідлі, худі, змарнілі, аж сині від холоду, вони схожі були на привидів.
Шістнадцятого серпня, надвечір, о п'ятій годині, прийшли солдати і, регочучи, почали роздавати їм хліб, сир і пиво.
— Це передсмертний бенкет, — сказав Ламме.
О десятій годині підійшло чотири загони іспанців. З наказу капітана відчинили монастирську браму, поставили в'язнів по чотири в ряд і наказали йти за барабанщиками й флейтистами до місця, де їм накажуть зупинитися. Деякі вулиці були червоні від крові. Так вони йшли до Поля шибениць.
Скрізь на луках червоніли калюжі крові. Кров було видно і навколо мурів. З усіх боків хмарами зліталося вороння. Сонце сідало в туман, але небо ще було ясне, і тільки де-не-де у височині несміливо засвічувались перші зірочки. Раптом почувся жахливий лемент.
— Це виють гези у фортеці Фейке, за містом, їх наказано заморити голодом, — пояснили солдати.
— Ми також… також помремо, — сказала Неле і заплакала.
— Попіл б'ється в мої груди, — сказав Уленшпігель.
— Ах! — зітхнув Ламме і став навмисне говорити по-фламандському, бо конвоїри не розуміли цієї гордої мови. — Ах, якби ж мені була змога схопити цього кривавого герцога, я примусив би його жерти всі оці мотузки, шибениці, плахи, кобили, тягарі, чоботи доти, доки б не луснув! Я примусив би його вижлуктати всю пролиту кров, щоб йому все боком вилізло, щоб з його кишок повилазили всі тріски й залізяки, але хай би він ще не здихав, щоб я міг колись вирвати у нього отруйне серце з грудей і дав би йому з'їсти його сирим. А тоді вже нехай здихає і йде на вічні муки до найглибшої безодні пекла, де диявол примусить його жувати й ремиґати цю закуску повік-віку.
— Амінь, — сказали Уленшпігель і Неле.
— Чи ти нічого не бачиш? — запитала Неле.
— Ні, — відповів Уленшпігель. — А що?
— Я бачу на заході, — сказала вона, — п'ятеро чоловіків і дві жінки, що сидять колом. Один із них у пурпуровій мантії, з золотою короною, здається, їхній ватажок, решта обдерті, обшарпані. А на сході, бачу, з'явилися ще Семеро, і на чолі їх один у пурпурі, але без корони. І йдуть вони на тих, що на заході. І вони починають битися з ними в хмарах. Але більш я нічого не бачу.
— Семеро! — скрикнув Уленшпігель.
— Я чую, — мовила далі Неле, — чийсь голос у листі, зовсім близько від нас, і він ніби тихенько говорить:
У війні, у вогні,
У важкі для всіх дні
Шукай!
Там, де кров, там, де смерть,
Сліз і горя де вщерть,
Знайди!
— Як не ми, то інші звільнять землю фландрську, — сказав Уленшпігель. — Ніч темнішає, солдати засвічують смолоскипи. Ми вже недалеко від Поля шибениць. О моя кохана, чого ти пішла за мною? Чи ти більше нічого не чуєш, Неле?
— Чую, — відповіла вона, — брязкіт зброї в житах. А там ось, вище на пагорку, над нашою дорогою, мигнув на сталі червоний відблиск смолоскипів. Я бачу вогники на кінчиках аркебузних ґнотів. Чи наші конвоїри сплять, чи вони посліпли? Чуєш грім пострілів? Бачиш, як падають іспанці, пронизані кулями? Чуєш: "Хай живе гез!" Вони біжать угору стежкою з наставленими списами! Вони збігають з пагорка, тримаючи сокири в руках. Хай живе гез!
— Хай живе гез! — кричать Уленшпігель і Ламме.
— Диви, — каже Неле, — солдати дають нам зброю! Бери, Ламме, бери, мій друже! Хай живе гез!
— Хай живе гез! — кричать усі полонені.
— Аркебузьєри все стріляють і стріляють, — каже Неле. — Іспанці падають, як мухи, вони ж у світлі смолоскипів. Хай живе гез!
— Хай живе гез! — кричать рятівники.
— Хай живе гез! — кричать Уленшпігель і полонені. — Іспанці в залізному колі. Бий їх! Бий! Щоб не зосталось жодного живого! Бий! Ніякого жалю! Війна без пощади! А тепер забираймо все і тікаймо в Енкгейзен[232]! Чи всі добре вдягнулися в одежу катів? Чи всі взяли в забитих зброю?
— Всі! Всі! — гукнули врятовані. — Хай живе гез!
І всі подались на кораблі в Енкгейзен. Там звільнені німці разом з рятівниками залишаються охороняти місто.
А Ламме, Неле та Уленшпігель повертаються на свої кораблі. І знову на вільному морі лунає пісня: "Хай живе гез!"
І кораблі плавають на рейді під Фліссінгеном.
13
Тут Ламме знову повеселішав. Він охоче сходив на берег і полював на биків, баранів і домашню птицю, наче на зайців, оленів, ортоланів.
І він не сам ходив на ці їстівні лови. Приємно було дивитися, як повертається цілий загін мисливців на чолі з Ламме, тягнучи за роги велику худобу, женучи дрібну поперед себе, лозиною підганяючи табуни гусей і несучи на баграх курей, курчат, каплунів, дарма що їм таке заборонили.
Тоді на кораблях наставало свято. І Ламме казав:
— Пахощі підливи зносяться аж до неба, і, смакуючи їх, панове ангели кажуть: "Як же смачно!"
Так, плаваючи, натрапили вони раз на купецьку флотилію з Ліссабона, командир якої не знав, що Фліссінген захоплено гезами. Флотилію оточили і наказали кинути якір. Хай живе гез! Барабани й сурми покликали на абордаж. Купці мали гармати, списи, сокири, аркебузи.