— А де оригінал? — запитав його де Люме.
— У мого начальника Маріна, — відповів посланець.
— І цей мужлай сміє посилати мені копію! — скрикнув де Люме. — Де твоя перепустка?
— Ось, монсеньйоре, — відповів посланець.
Мессір де Люме почав голосно читати:
— "Монсеньйор і капітан Марін Бранд наказує всім начальникам, губернаторам і урядовим особам республіки вільно пропускати…"
Де Люме грюкнув по столу кулаком і розірвав перепустку.
— Боже милий! — вигукнув він. — Куди вже суне носа цей голодранець Марін! Таж він, поки не взяв Бріля, радий би був гнилого оселедця згризти. Величає себе монсеньйором і капітаном і посилає мені свої накази! Він наказує! Скажи своєму начальникові, хоч він і капітан, і монсеньйор, хоч він наказує і командує, а ченці будуть повішені, і то негайно, а разом з ними і ти, якщо цієї ж миті не зникнеш з-перед моїх очей.
І він так штурхонув гінця ногою, що той кулею вилетів із кімнати.
— Пити! — загорлав він. — Чи ви бачили такого нахабу, як Марін? Мене аж занудило від люті. Негайно ж повісити ченців у повітці, а цей фламандський пройдисвіт хай дивиться, як їх будуть вішати, і хай потім прийде до мене після страти. Побачимо, чи він тоді посміє сказати, що я погано вчинив. Боже милий! На якого біса всі оці горщики й склянки?
І він почав трощити все, що було під руками, посуд із брязкотом летів додолу, та ніхто не смів сказати йому й слова. Слуги хотіли позбирати битий посуд, та він не дозволив. Він вихиляв келих за келихом, ходив великими кроками по череп'ю, трощив його і ще більше лютував.
До нього привели Уленшпігеля.
— Ану-ну, — почав він, — то що там новенького з твоїми друзями ченцями?
— Їх повішено, — сказав Уленшпігель, — і мерзотник-кат, що повісив їх, розпоров одному після смерті живіт і боки, наче якій свині, щоб продати сало аптекареві. Слово солдата вже не золото.
Під ногами у де Люме затріщали черепки.
— То ти ще смієш перечити мені, — крикнув він, — скотино чотиринога! Ну то й ти помреш, і то ганебною смертю — не в повітці, а на площі, щоб усі бачили.
— Сором вам, — сказав Уленшпігель, — сором і нам. Слово солдата вже більш не золото.
— Чи замовкнеш ти, мідяна макітро? — крикнув де Люме.
— Сором тобі, — сказав Уленшпігель, — слово солдата більше не золото. Краще б ти карав мерзотників, що торгують людським салом.
Тоді мессір де Люме кинувся до нього і замахнувся, щоб ударити.
— Бий, — промовив Уленшпігель, — я твій в'язень, але зовсім тебе не боюсь. Слово солдата більше не золото.
Мессір де Люме вихопив шпагу і напевне вбив би Уленшпігеля, якби не нагодився Трелонг, який схопив його за руку і сказав:
— Що ти робиш? Це відважний хлопець, він не вчинив ніякого злочину!
Де Люме трохи отямився і сказав:
— Хай просить у мене пробачення.
Та Уленшпігель стояв на своєму:
— Не буду.
— Хай принаймні визнає, що я мав право так робити, — крикнув де Люме роздратовано. Уленшпігель відповів:
— Я не лизатиму чобіт панам. Слово солдата уже не золоте.
— Хай поставлять шибеницю, — наказав де Люме, — і відпровадьте його туди! Там він почує слово мотузяне.
— Нехай, — сказав Уленшпігель, — але я перед усім народом крикну: "Слово солдата вже більше не золото!"
Шибеницю поставили на Великому ринку. Звістка про те, що будуть вішати Уленшпігеля, хороброго геза, вмить облетіла все місто. Народ пройнявся жалем і співчуттям до нього. Всі кинулись на Великий ринок; мессір де Люме верхи на коні, також прибув до місця страти, щоб самому подати знак, коли вішати.
Він безжалісно глянув на Уленшпігеля, що стояв на сходах роздягнутий, в самій сорочці, з прив'язаними до тіла руками, з мотузкою на шиї, і на ката, готового до своєї справи.
Трелонг сказав йому:
— Монсеньйоре, помилуйте його, він же зовсім не зрадник. Ніколи ще не вішали людей лише за щирість і милосердя.
Чоловіки й жінки з натовпу, почувши Трелонгові слова, почали також кричати:
— Помилуйте, монсеньйоре, пожалійте й помилуйте Уленшпігеля!
— Цей мідноголовий дурень посмів зухвало мені перечити, — сказав де Люме. — Хай просить пробачення і визнає, що я зробив правильно.
— Чи згоден ти просити пробачення і визнати, що він зробив добре? — запитав Трелонг Уленшпігеля.
— Слово солдата вже більше не золото, — відповів Уленшпігель.
— Вішайте його, — сказав де Люме.
Кат уже хотів смикнути мотузку, коли раптом молода дівчина, вся в білому, з вінком на голові, збігла як несамовита на ешафот, кинулася Уленшпігелеві на шию і сказала:
— Він мій. Я беру його за чоловіка!
Весь народ заплескав у долоні, а жінки закричали:
— Щасти тобі, дівчино, що врятувала Уленшпігеля!
— А це ж що таке? — запитав мессір де Люме.
Трелонг відповів:
— Згідно зі звичаями цього міста, молода дівчина або неодружена жінка може врятувати засудженого від мотузки, коли оголосить на ешафоті, що бере його собі за чоловіка.
— Бог ще не покинув його, — сказав де Люме, — звільніть його.
Потім, їдучи повз ешафот, він побачив, що дівчина намагається розрізати мотузки на Уленшпігелеві, а кат не дає.
— А хто мені заплатить, якщо ви їх поріжете? — кричав кат.
Але дівчина не зважала на нього.
Побачивши таку милу, струнку, палку дівчину, де Люме злагіднів і спитав:
— Хто ти така?
— Я Неле, його наречена, — відповіла вона, — і прийшла з Фландрії шукати його.
— Добре зробила, — сказав він гордо й поїхав.
Тоді підійшов Трелонг.
— Молодий фламандцю, — сказав він, — чи, одружившись, ти залишишся в нашому флоті?
— Так, пане, — відповів Уленшпігель.
— А що ж ти, дівчино, будеш робити без чоловіка?
Неле відповіла:
— Якщо дозволите, пане, я буду плавати з ним і грати на сопілці.
— Гаразд, — сказав Трелонг.
І він дав їй два флорини на весілля.
А Ламме, плачучи й сміючись від радості, сказав:
— Ось іще три флорини: проїмо їх разом. Платитиму я. Підемо в "Золотий гребінець". Мій друг живий. Хай живе гез!
І народ заплескав у долоні, а вони пішли в "Золотий гребінець" і там почали бенкетувати. Ламме з вікна кидав народові гроші.
Уленшпігель сказав до Неле:
— Моя кохана, нарешті ти зі мною! Слава Богу! Вона тут тілом, серцем і душею! О, ці лагідні оченята, ці гарні, рожеві уста, з яких завжди виходили тільки добрі слова! Ти врятувала мені життя, моя пташечка мила! Ти заграєш на наших кораблях пісню визволення. Пам'ятаєш?.. Ні, не треба згадувати… Наша тепер оця щаслива година, і моє тепер це личко, ніжне, як квітка весною. Я в раю. Але ж… ти плачеш?..