— Хто цей убитий? Говори правду, як перед Богом.
Неле, показуючи на блідого вершника, почала розповідати:
— Цей ось чоловік приходив щосуботи в keet до моєї матері, щоб виманити у неї гроші. Він убив свого приятеля, що звався Гільберт, на полі Серваса вад дер Віхте не з ревнощів, як гадає ця божевільна нещасниця, а щоб самому захопити всі сімсот каролю.
І Неле розповіла про любовні справи Катліни і про те, що чула Катліна тієї ночі, сховавшись за греблю, яка проходить через поле Серваса ван дер Віхте.
— Неле — злюка, — сказала Катліна, — так ганьбить Ганса, батька свого.
— Присягаюсь, — мовила Неле, — він завжди кричав орланом, щоб сповістити її, що прийшов.
— Брешеш! — крикнув вершник.
— О ні! — сказала Неле. — І монсеньйор намісник, і всі вельможні пани добре бачать, що ти зблід не від холоду, а від страху. Чому ж це не світиться вже твоє обличчя? Мабуть, забракло чарівної масті, якою ти натирався, щоб обличчя твоє блищало, наче осяяні блискавицею хвилі? Все одно, проклятий чаклуне, тебе спалять біля ратуші. Це через тебе вмерла Сооткін, це ти довів до злиднів сироту, її сина. Ти, видно, вельможний пан, а коли приходив до нас, простих городян, то тільки один раз приніс грошей моїй матері, а потім відібрав у неї все.
— Гансе, — говорила Катліна, — натри мене бальзамом і візьми ще раз на шабаш. Не слухай Неле, вона злюка. Ти бачив кров, це душа пробила дірку і хоче вийти, я зараз умру й піду у рай — там мене не буде пекти вогонь.
— Замовкни, проклята відьмо, я тебе зовсім не знаю і не розумію, що ти варнякаєш!
— А проте, — сказала Неле, — це ти приїздив до нас із товаришем і сватав мене за нього. І ти знаєш, я цього аж ніяк не хотіла. Що зробив твій друг Гільберт, коли я запустила оці пазури йому в очі?
— Неле — злюка, — знову сказала Катліна. — Hę слухай її, Гансе, коханий мій. Вона сердиться на Гільберта, бо той намагався взяти її силою. Але тепер він цього вже не зробить — його сточили хробаки. Гільберт був гидкий, Гансе, коханий мій, лише ти гарний. Неле зла.
На це намісник сказав:
— Жінки, ідіть собі з богом.
Але Катліна зовсім не хотіла йти від свого милого, її мусили силоміць відвести додому. А народ кричав:
— Справедливості, монсеньйоре, справедливості!
На ґвалт з'явилися міські стражники. Намісник наказав залишитись, а сам звернувся до свого почту:
— Монсеньйори і мессіри! Незважаючи на всі права і привілеї, що ними користується славне дворянство Фландрії, я на підставі обвинувачень проти мессіра Йооса Даммана, і особливо таких тяжких, як чаклунство, мушу затримати його аж до того дня, поки його судитиме суд згідно з законами і постановами імперії. Мессіре Йоосе, віддайте мені вашу шпагу.
— Пане намісник, — сказав Йоос Дамман надзвичайно бундючне й пихато, — затримуючи мене, ви порушуєте закони Фландрії, бо самі ж ви не суддя. А ви добре знаєте, що без постанови суду дозволено затримувати лише фальшивомонетників, розбійників з великого шляху, паліїв, ґвалтівників жінок, вояків, що покинули свого командира, чаклунів, що отруюють воду, ченців і черниць, що зреклися віри і втекли з монастиря. Отже, монсеньйори і мессіри, захистіть мене!
Дехто з них послухався був, але намісник звернувся до них:
— Монсеньйори і мессіри! Я представляю тут короля, графа і сеньйора, мені дано право у складних випадках самому виносити постанову, а тому я наказую вам під страхом обвинувачення в заколоті сховати свою зброю.
Дворяни послухались, проте мессір Йоос Дамман все ще вагався. Тоді народ закричав:
— Справедливості, монсеньйоре, справедливості! Хай віддасть свою шпагу.
І хоч-не-хоч, а мусив він віддати зброю, злізти з коня. Два стражники відпровадили його до міської в'язниці. Проте замкнули його не до льоху, а в добру кімнату з заґратованими вікнами, де було йому тепло і де він мав м'яку постіль і смачну їжу, половину якої, щоправда, з'їдав тюремник.
4
Другого дня намісник, два судових писарі, двоє старшин і лікар пішли в Дюдзееле, щоб пошукати на полі Серваса ван дер Віхте тіло чоловіка, вбитого коло греблі.
Неле сказала Катліні:
— Ганс, твій коханий, просив, щоб ти відрізала руку в Гільберта. Сьогодні ввечері він закричить орланом, прийде до тебе додому і принесе сімсот каролю.
Катліна відповіла:
— Відріжу.
І справді, вона взяла ножа й пішла з Неле, а за ними урядовці суду. Вона йшла швидко і впевнено з Неле, гарненьке личко якої розчервонілось від ходи і стало ще краще.
Урядовці, старі, захекані, тремтіли від холоду і ледве встигали за ними. Вони здавалися чорними тінями на білому полі. Неле несла лопату. Коли вони дійшли до поля Серваса ван дер Віхте і вийшли на греблю, Катліна, показуючи праворуч у поле, сказала:
— Гансе, ти й не думав, що я сховалася тут і вся аж тремтіла від дзенькоту шпаг. Гільберт скрикнув: "Криця холодна!" Гільберт був гидкий, а Ганс вродливий. Ти матимеш його руку, залиш мене саму.
Потім вона зійшла наліво, стала навколішки в снігу і тричі крикнула, скликаючи духів.
Тоді Неле дала їй лопату. Катліна тричі перехрестила лопату, потім накреслила на снігу труну і три перевернутих хрести — один на схід, другий на захід, третій на північ і промовила:
— Три — це Марс біля Сатурна і три — це відкриття під знаком Венери, ясної зірки. — Вона обвела труну великим колом і сказала: — Згинь, злий демоне, що стережеш тіло. — Тоді, ставши навколішки, почала молитись: — Дияволе-друже Гільберте! Ганс, мій пан і владар, наказав мені прийти сюди, відрізати в тебе руку і принести йому. Я повинна його слухатись. Не спали мене вогнем земним за те, що я порушую урочистий спокій твоєї могили. І прости мене заради Господа і всіх святих його.
Потім вона розбила лід на накресленій труні, дійшла до сирого дерну, а тоді до піску, і нарешті намісник, урядовці, Неле і сама Катліна побачили тіло чоловіка, біле, як вапно, бо воно лежало в піску. Він був у сірому суконному камзолі і такому самому плащі, його шпага лежала поряд із ним. На поясі висів у нього плетений гаманець, а в грудях під серцем стирчав широкий кинджал. Камзол був закривавлений, кров просочилася й на спину. Це був молодий хлопець.