Уленшпігель, видобувши свого гаманця, сказав:
— Будемо пити, поки тут нічого не залишиться!
І він забряжчав грішми.
— Слава Богу, — вигукнув Ламме, спритно забираючи гаманця у нього з рук. — Це я, а не ти повинен платити. Це мій гаманець!
Уленшпігель хотів силою відібрати гаманця, та Ламме не давав, і поки вони так борюкалися, — один виривав, а другий не давав, — Ламме встиг уривками нишком шепнути Уленшпігелеві:
— Слухай, шпигуни тут… четверо… в малій кімнатці з трьома дівчатами… Двоє надворі… стежать за тобою і за мною… Хотів вийти… не можна… Дівка в парчі — шпигунка!
Борюкаючись із ним, Уленшпігель уважно слухав його, а потім голосно крикнув:
— Ану віддай гаманця, злодюго!
— Дідька лисого, — відповів Ламме.
Вони зчепилися і повалились на землю. Вовтузячись на землі, Ламме й тут давав поради Уленшпігелеві.
Раптом увійшов господар "Бджоли", а за ним іще семеро чоловіків, але він удавав, що зовсім їх не знає. Він кукурікнув, а Уленшпігель заспівав жайворонком. Побачивши, що Уленшпігель і Ламме б'ються, baes промовив до старої:
— А хто це, оті двоє?
Стара Стевен відповіла:
— Та якісь пройдисвіти, їх треба швидше розборонити, бо вони тут наробили такого бешкету, що їм і шибениці не минути.
— Хай-но тільки спробує хто нас зачепити, то ми примусимо його бруківку гризти! — крикнув Уленшпігель.
— Атож, ми його примусимо бруківку гризти, — повторив Ламме.
— Baes врятує нас, — шепнув Уленшпігель на вухо Ламме.
А baes, догадавшись, що тут діло не просте, поквапився втрутитись у цю бійку. Ламме нишком запитав його:
— Ти нас врятуєш? Але як?
Baes схопив Уленшпігеля за комір і, вдаючи, ніби трясе його, сказав нишком на вухо:
— Семеро за тебе… хлопці здорові… різники… Я зникаю… мене всі знають… Коли я піду, кричіть: 'Т is van te beven de klinkaert… — і все розтрощіть.
— Гаразд, — сказав Уленшпігель і, вставши, копнув його ногою.
Baes вдарив його у свою чергу. Уленшпігель сказав йому:
— Міцно б'єш, череваню.
— Як град, — відповів baes і, вихопивши гаманця в Ламме, віддав його Уленшпігелеві, сказавши: — Ну, шахраю, віддаю тобі твоє добро, тепер став могорич.
— Гаразд уже, поставлю, бісів поганцю, — відповів Уленшпігель.
— Чи ви бачили такого нахабу? — сказала стара Стевен.
— Я такий нахаба, як ти красуня, моя рибонько, — відповів Уленшпігель.
Старій Стевен стукнуло вже добрих шістдесят, обличчя в неї було зморщене, як печене яблуко, і жовте, наче в неї розлилася жовч. Ніс — наче дзьоб у сови. В очах світилася зажерливість. Два довгих ікла стирчали з запалого рота. Ліву щоку вкривала велика темно-червона пляма.
Дівчата зареготались і, глузуючи з неї, загукали:
— Рибонько, рибонько, дай йому випити.
— Він тебе поцілує!
— Скільки років минуло від твого першого шлюбу?
— Бережись, Уленшпігелю, вона тебе проковтне.
— Поглянь на її очі, в них горить не зненависть до тебе, а кохання. Гляди, щоб вона не загризла тебе до смерті!
— Не бійся! Так роблять усі закохані жінки.
— Вона хоче тільки твоїх грошиків.
— Дивись, як вона весело сміється!
І справді, стара Стевен реготала й моргала до Жіліни — повії в парчевій сукні.
Baes випив, заплатив і пішов.
Семеро різників по-змовницькому підморгували до шпигунів та до старої Стевен.
Один із них жестом дав зрозуміти, що вважає Уленшпігеля за нікчему і зараз пошиє його в дурні. Він нахилився Уленшпігелеві до вуха і, показавши старій язика, від чого та зареготала, вищиривши свої ікла, шепнув до нього:
— 'T is van te beven de klinkaert (Час уже забряжчати келихами). — І, показавши на шпигунів, він голосно додав: — Шановний реформате, ми всі з тобою, то почастуй нас випивкою й закускою.
А стара Стевен реготала від задоволення і показувала Уленшпігелеві язика, тільки-но той обертався до неї спиною. Жіліна, дівка в парчевій сукні, робила те ж саме.
А дівчата шепотіли нишком між собою:
— Чи бачили ви таку шпигунку? Вона своєю красою вже заманила на жорстокі муки і на ще жорстокішу смерть більш як двадцять сім реформатів. Жіліна аж облизується від задоволення, уявляючи, скільки схопить за свої доноси, а дають їй сто флоринів з майна її жертв. Смутить її тільки думка про те, що треба ділитися зі старою Стевен.
І всі шпигуни, різники, дівчата стали глузувати з Уленшпігеля, показуючи йому язика. Ламме почервонів від обурення, як півнячий гребінь, і аж піт із нього котився великими краплями, проте він мовчав.
— Став нам вино й закуску, — знову сказали різники й шпигуни.
— Гаразд, — мовив Уленшпігель і знову забряжчав червінцями, — коли так, то став, моя кохана Стевен, нам пити і їсти. Вино ми питимемо з дзвінких келихів.
На ці слова дівчата знову засміялись, а стара вискалила свої ікла.
Проте пішла на кухню, до льоху, принесла шинки, ковбаси, яєчню з кров'янкою і дзвінкі келихи, так названі тому, що були на ніжках і дзвеніли, як дзвіночки, коли до них торкнутися.
Уленшпігель сказав:
— Хто хоче їсти — хай їсть, а хто хоче пити — хай п'є.
Шпигуни, дівчата, різники, Жіліна і Стевен аж заплескали в долоні й затупотіли ногами. А потім усі посідали, де кому було до вподоби. Уленшпігель, Ламме і різники сіли біля великого почесного столу, шпигуни й дівчата — навколо двох менших. Пили вони і їли, голосно плямкаючи; навіть і тих двох шпигів, що вартували надворі, покликали на бенкет. В їхніх торбах видно було мотузки й кайдани.
Стара Стевен висолопила язика і сказала сміючись:
— Ніхто звідси не вийде, не розплатившись.
Вона встала, позачиняла двері і ключ сховала в кишеню.
Жіліна, підносячи келих, сказала:
— Пташка в клітці! Вип'ємо!
На це дві дівчини, Гена й Марго, сказали їй:
— Ти знову віддаєш когось на смерть, негіднице?
— Не знаю, — відповіла вона. — Вип'ємо!
Але троє дівчат не захотіли пити з нею.
Тоді Жіліна взяла лютню і заспівала по-французькому:
Дзвени, весела лютня,
А я співаю вам:
Я дівчина безпутна,
Кохання всім продам.
У мене стегна білі,
До пояса коса,
Пашить вогонь у тілі,
Мій бог — моя краса.
Моргну я хтивим оком —
І тане ваш капшук,
І золото потоком
Тече мені до рук.
Моя матуся — Єва,
Мій батько — Сатана,
Полюбите мене ви
І щастя пий до дна.
Я хтива, я і скромна,
Байдужа і палка,